"Я пам’ятаю кожного свого пораненого...", – бойовий медик 128-ї бригади про війну

Пресслужба 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади опублікувала розповідь від першої особи про бойового медика штурмового підрозділу.

Розповідь Богдана з позивним "Лайк" про війну.

"До війни я не мав ні армійського, ні тим більше бойового досвіду, їздив на заробітки за кордон – у Чехію й Польщу. На початку минулого року приїхав у відпустку додому, в Чернівецьку область, і мав виїжджати на роботу за кордон 23 лютого. Але не виїхав, вирішив відкласти поїздку. А наступного дня почалася війна…

У військкоматі спитали, чи хочу бути бойовим медиком. Я не маю медичної освіти, навіть не знав, як реагуватиму на кров, але відповів, що якщо треба, можу спробувати. І мене направили на спеціальні курси, навчали надавати першу домедичну допомогу в умовах, наближених до бойових. А після курсів показали список різних бригад і запропонували вибрати місце служби. Я вибрав 128-му бо подумав, що гірсько-штурмовій бригаді медики більше потрібні.

Перший бойовий досвід я здобув навесні минулого року. Ми стояли на передовій, і молодого хлопчину поранило осколком в ключицю. Він був не з нашого підрозділу, але для медиків не існує "наш – не наш". Я спочатку розгубився, але швидко опанував себе й надав допомогу. Тоді вперше побачив "бойову" кров.

Потім було дуже багато поранених. Найбільше – під час штурмів на Херсонщині в кінці літа й восени минулого року. При першому штурмі у мене тільки за пів дня було 28 евакуацій поранених.

Як відбувається евакуація? Під час бою надходить інформація по рації: "У нас 300-й", вказуються координати, і я мчу туди на машині чи біжу пішки. А буває й так, що йду в складі штурмової групи, трохи позаду, й надаю допомогу прямо на місці поранення. Моє завдання – зупинити кровотечу, надати домедичну допомогу, виграти час і доставити бійця до стабілізаційного пункту за кілька кілометрів від місця бою, де чекають професійні медики.

З досвіду скажу, що найгірші поранення від мінометки. З кульовими легше працювати, там менше крові, менше болю. А від міни, буває, відриває руки, ноги. Поранені дуже по-різному поводяться, у кожного свій больовий поріг. У когось паніка, крик, істерика, думки, що це кінець. Хтось намагається навіть заважати мені, не дає затягнути джгут, бо це боляче, і йому здається, що я роблю щось не так. Я заспокоюю розмовою, пояснюю, що зараз стане краще, треба потерпіти. А буває, що люди поводяться холоднокровно. Пригадую хлопчину, що наступив на міну "Лєпєсток". Йому зрізало стопу, багато крові. Питаю, чи вколоти знеболююче (завжди питаю наперед), а він: "Ні-ні, все нормально". І попросив подати телефон, що випав із кишені, щоб подзвонити. Дуже спокійно поводився.

Поранений часто заспокоюється, коли бачить, що до нього добрався медик. Біда в тому, що не завжди є можливість дійти швидко. Під час боїв за Бахмут добратися до бійців оперативно було неможливо – все прострілювалося. Доводилося чекати темряви, а очікування в такій ситуації – завжди погано. Бувало й таке, що поранений лежить усього за кілька метрів від наших хлопців, а підійти до нього й відтягнути не дають ворожі кулеметники й снайпери. Там найважче було працювати, всі були виснажені і морально, і фізично.

Я пам’ятаю кожного свого пораненого. Їх було дуже багато – і розвідники, і специ із ССО. Кожна людина – це окрема історія. Із усіх у мене на руках загинув тільки командир нашого підрозділу. Під час мінометного обстрілу міна вибухнула в нього прямо під ногами. Я почув по рації: "Лайк! Лайк! Терміново до командира!". І був на місці через три хвилини. Але допомогти, на жаль, було неможливо. Це був дуже хороший командир, найкращий. Його загибель – найбільша наша втрата… Обстріл тоді не припинявся, за кілька хвилин поранило ще чотирьох бійців, у тому числі мене – осколок влетів у лікоть. Але як тільки мене доставили в лікарню й витягли його, я відмовився від госпіталізації й вернувся назад.

Найважче допомагати друзям, котрих добре знаєш. Це наче емоційний злам – більше нервуєш, переживаєш. Ворогам мені не доводилося допомагати жодного разу. Але якби виникла потреба, я б допоміг. Для того, щоб потім обміняти на наших хлопців. За життя наших хлопців емоції можна й притримати.

Дома мене чекають дружина й батьки. Чим займуся після війни? Якщо чесно, взагалі не думаю про майбутнє. Хочу, щоб усе це швидше закінчилося. Війна дуже сильно поміняла всіх нас, ми ніколи не будемо такими, як раніше. Думаю, зможу зайнятися будь-чим. Якщо раніше виникали сумніви, що щось може не вдатися, то тепер їх немає. Після війни все буде в радість!

• Як героїчна 128-ма Закарпатська бригада боронить незалежність України