«Під час ворожого обстрілу я втратив ногу. Але повернувся в бригаду й воюю далі…», — воїн 128 бригади

Він поки сержант, але фактично працює на офіцерській посаді, – розповідає пресслужба 128 бригади. До 2017 року служив у ЗСУ на контракті, відтак звільнився й працював на цивільній роботі — влаштувався в німецькій фірмі водієм фури. За кермом багатотонної вантажівки Дмитро об’їздив усю Європу, заїжджав навіть у Африку. Гарно заробляв, але як тільки почалася повномасштабна війна, залишив високооплачувану роботу й повернувся в ЗСУ. Спочатку в свою попередню частину, яка виконувала завдання переважно в тилу, а потім перевівся в бойову бригаду — 128 ОГШБр.

— Я вважаю себе патріотом не на словах, а на ділі, тому й повернувся в ЗСУ, — пояснює Дмитро. — Перевівся в бригаду восени 2022 року під час звільнення Херсонщини. Далі нас перекинули на Бахмутський напрямок, наш підрозділ воював у Соледарі. Ми вели ближні бої, перестрілювалися через вулицю, ворог наближався на 40 метрів і ближче. Спочатку це були «вагнери» з числа зеків, потім у місто заїхала велика колона регулярних військ росармії і тактика бою помінялася.

В останні дні грудня 2022 року Дмитро виводив своє відділення з бойових позицій на заміну й отримав важке поранення.

— Я йшов заключним. Росіяни обстріляли нас із АГС (автоматичний гранатомет) і один із вогів (осколкова граната) вибухнув за кілька сантиметрів від моєї правої ноги. Мене оглушило, з’явився сильний біль, я крикнув хлопцям, що 300, і накинув турнікет. Ще не розумів, що сталося, тому піднявся й намагався йти. Але зразу впав. Знову піднявся і знову впав. Тільки тоді побачив, що правої ноги вище ступні немає, вона теліпалася на шкірці. Хлопці поклали мене в спальний мішок і понесли на точку евакуації. А звідти бронетранспортером евакуювали до медиків.

Кілька місяців Дмитро лікувався в різних госпіталях, переніс чотири операції. Ступню з частиною гомілки довелося ампутувати, але через 2,5 місяці боєць став на протез, хоча лікарі попереджували, що рана ще не зажила як слід.

— Я наполягав, хотів чимшвидше навчитися ходити без милиць, — пояснює Дмитро. — Мені дали хороший протез, напівспортивний. Я швидко звик до нього і скоро разом із протезистом навіть почав грати в футбол. Для когось втрата ноги може стати справжньою трагедією, але я з самого початку налаштував себе, що повернуся до повноцінного життя. Від настрою, мотивації дуже багато залежить.

Отримавши інвалідність, боєць міг звільнитися із ЗСУ чи хоча би перейти на службу в якусь тилову частину. Але несподівано для багатьох написав рапорт і повернувся в свій бойовий підрозділ.

— Дружина спочатку була проти й намагалася відговорити мене, — каже Дмитро. — Але вона знає, що я затятий — як щось вирішив, то не відступлюся. Тому прийняла мій вибір. Моя родина з Рівненщини, ми з дружиною виховуємо двох дітей. Молодший син, дізнавшись, що я повертаюся на фронт, хвалиться перед друзями: «Мій тато на війні, він кіборг із залізною ногою!»

Люди, котрі не знають про поранення Дмитра, навіть не помічають, що він на протезі. Боєць вільно водить машину і часто сідає на місце водія-механіка бойової гусеничної техніки — підвозить своїм товаришам на бойові позиції боєкомплект чи провізію.

— Для мене немає проблеми виконувати бойові завдання, — каже Дмитро. — Як тільки треба, сідаю в пікап чи гусеничну техніку і їду. — У нас багато таких хлопців, вони усвідомлюють, чому тут. Частина цивільних не розуміє, що насправді відбувається на війні. Телевізор чи інтернет це одне, а побачити наживо — зовсім інше. У багатьох бійців патріотизм і мотивація вже закінчилися, але з початку війни стільки наших побратимів загинуло, що ми не можемо залишити все просто так, треба воювати. Особисто я воюю за своїх товаришів — загиблих і живих. І за свою сім’ю — не хочу, щоб ворог дійшов до мене додому…

Раніше офіцер 128 бригади розповів про свою мотивацію захищати Україну від окупантів.