Воїн 128 бригади розповів про війну та свою мотивацію захищати Україну

Наприкінці лютого 2022 року 33-річний Андрій (позивний «Куба») перебував удома на Буковині. Він і його будівельна бригада якраз завершували роботу над дахом, коли дізналися про російське вторгнення.

Андрій згадує, як тоді сказав: «Закінчимо з цією хатою — йдемо воювати». Через кілька днів він добровільно пішов у військкомат і незабаром став бійцем 2-го гірсько-штурмового батальйону 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

Від рядового до офіцера

Свій перший бойовий досвід Андрій здобув на позиції «Куба» біля Оріхова на Запоріжжі — саме звідти походить його позивний. Хоч у нього був строковий досвід служби, війна він вважає зовсім іншим випробуванням. На початку йому допоміг досвідчений боєць, який воював ще з 2014 року, — саме завдяки наставництву вони здійснили перші бойові успіхи.

Найжорсткіші бої Андрій проходив у Херсонській області та на бахмутському напрямку восени й узимку 2022 року. На Херсонщині, за його словами, мотивація бійців була спрямована на наступальні дії — усе було «просто й зрозуміло». На Бахмуті ситуація інша: довгі оборонні бої, безперервні атаки й суворі морози сильно впливали на психологічний стан бійців. Андрієві особисто було легше вести штурми на Херсонщині, ніж тримати оборону на Донеччині.

Поранення, втрата товариша

Під час бойових дій Андрій тричі зазнавав поранень і отримав важкі контузії. Одного разу, після серйозної контузії, він сам дістався до точки евакуації, попри те, що дорогою вісім разів «відключався».

Після лікування й поступової реабілітації повернувся до служби.

Під Бахмутом загинув його близький друг Анатолій Горський із Мукачева (позивний «Кіндер»), якому було 28 років — пам’ять про товариша Андрій згадує з великою болючістю.

Згодом Андрій обіймав посади головного сержанта взводу, оператора ПТРК «Джавелін», займався забезпеченням та евакуацією поранених. Командир запропонував йому взяти під командування людей. Маючи вищу будівельну освіту, Андрій пройшов спеціальні курси, став офіцером і нині командує гірсько-штурмовою ротою.

Він підкреслює, що спочатку остерігався відповідальності командирської посади, однак швидко адаптувався завдяки підтримці колективу. За його словами, у роті панує взаємна довіра: «У нас дуже хороші хлопці, усі розуміють свою роботу… Ми спільно обговорюємо завдання й вирішуємо, як краще їх виконати».

Родина як основна мотивація

Під час повномасштабної війни Андрій вдруге став батьком — молодшому синові зараз два роки, старшій доньці десять. Разом із дружиною вони очікують народження третьої дитини.

Родина та рідні для нього — головна мотивація. Андрій каже, що багато разів опинявся в ситуаціях, які могли обернутися трагедією, але зіслався на молитовну підтримку з дому: «Моя сім’я — найбільша мотивація і підтримка, яка допомагає триматися на війні».

Водночас він наголошує на своєму головному завданні як командира: максимально зберегти життя підлеглих і повернути їх додому.

«Наші рідні вірять, що ми вціліємо, тому моя головна місія — максимально зберегти особовий склад. Ми маємо повернутися додому», — каже Андрій.

Раніше видання розповідало, як боєць 128-ї бригади зупиняв ворожі колони.