Річниця виходу із Дебальцева: спогади полковника про Героїв

Рік тому Україна втратила Дебальцево. Хтось оцінює це як катастрофічну поразку українського війська, називаючи Дебальцево другим котлом після Іловайська. Інші ж вважають дебальцевську спецоперацію успішною, мотивуючи тим, що успішне й відносно малокровне виведення військ із Дебальцева не поставило Україну, як того хотіла Росія, на коліна на Мінських переговорах. 

Утім, про те, що насправді відбулося в Дебальцеві, краще судити тим, хто там був. Активним учасником тих подій був і нинішній очільник Закарпатської поліції полковник Сергій Князєв, тодішній заступник начальника Донецької міліції.

– Сергію Миколайовичу, як ви опинилися в Дебальцеві у найгострішу фазу військового протистояння? 

– Я прибув до Дебальцева з штатним підрозділом і приданими силами УМВС з метою активізації протидії сепаратистам, терористам і затримання членів незаконних військових формувань. Керівництво розуміло, що сам райвідділ з цим не впорається. В тодішнього начальника Дебальцевської міліції, нині покійного Євгена Юханова, незадовго до того народилася дитина, яку він майже не бачив, і я відпустив його на тиждень до родини. Тож деякий час я керував Дебальцевським райвідділом. 

Але мова не про мене. Я розповім вам про людей, які найбільше мені запам’яталися під час оборони Дебальцева. В мирний час всі вони були звичайними міліціонерами, малопомітними людьми. Але в критичний час проявилися найкращі якості цих людей. Вони вели себе героїчно, не побоюсь цього пафосного слова. 

Почну з Сергія Радченка – начальника сектору організації роботи блокпостів. Підполковник міліції, крупний мужик, під 110 кг. Він цілими днями не вилазив із підвалів та бомбосховищ, витягував людей із завалів. Постійно роздавав людям гуманітарку, їздив за нею в м.Артемівськ. Супроводжував вантажі з продуктами. Він доходив аж до крайніх вулиць міста. А крайні вулиці Дебальцева, третя і п’ята промзона міста – це вже була лінія фронту. Околиця Дебальцева була під ворогом, на території навіть не ДНР, а ЛНР. Але там теж жили українці, і їм потрібен був хліб. От він і займався цими питаннями. Також вивозив з міста дітей, поранених. Далі вивозив тіла вбитих. Щоранку ми займались тим, що збирали по місту трупи… Щодоби під обстрілами опинялося 50-70 будинків, і там гинули люди. Так от жителі приходили в міську адміністрацію і казали: отам-то має бути бабка, а в цьому нікого немає. 

– Дітей багато було серед загиблих?

 – Траплялися, хоча дітей ми намагалися евакуювати ще до активної фази бойових дій. Та багато хто з людей відмовлявся віддавати дітей. Ці бідні діти цілими тижнями не виходили з підвалів на вулицю, не бачили світла…  Так от підполковник Радченко опікувався всіма, і дітьми теж.

Ще один цікавий міліціонер був – майор Микола Баулов. Старший дільничний, підлеглий Радченка. Рядовий міліціонер, нічим раніше не відзначався, звик виконувати поставлені керівництвом задачі. Та коли комвзвода 128-ї бригади, молодий лейтенант, запитав, хто може стріляти з кулемета, то погодився Баулов. Майор пішов у підпорядкування лейтенанта й не робив з цього біди. До речі, був цікавий випадок. До наших позицій підійшов ворожий загін, чеченські бойовики. Міліціонер, який стояв на варті, злякався і не стріляв, аби попередити своїх. Порятував усіх, і міліціонерів, і цілий взвод солдатів 128-ї бригади, майор Баулов, рострілявши впритул ворога з кулемета! Той бій ми виграли, поклали купу російських солдатів-чеченців. 

Окрім гуманітарної місії, міліція займалась і контррозвідкою. Була створена група з числа оперів карного розшуку, яка виявляла сепаратистів і зрадників, ворожих диверсантів, які вивідували інформацію. Так ці хлопці їх знешкоджували. Був там Віталій Прядко, старший опер карного розшуку, Артем Кладько, помічник опера. Це взагалі унікальна людина. Старший сержант міліції. Зустрів я його в буремному січні. Здоровенний, широкоплечий хлопець. Я взагалі думав, що він офіцер, а то сержант. Так він постійно щось носив, допомагав. Далі з Чорнухінської колонії, яку розбомбив ворог, втекло зо два десятка засуджених. Так вони прибігли до нас, стали під райвідділом і мітингують: їсти давайте! Виходить цей Артем, заспокоїв їх. Дали ми їм їсти, а далі питаємо, куди вони підуть? Кажуть, що будуть в нас, бо йти їм нікуди. Так вони і жили в міліції, в гаражі. Допомагали нам, чим могли. Хіба що зброї ми їм не давали…

А Віталій Прядко і Артем Кладько в складі нашої розвідгрупи заарештували в Дебальцеві 24 сепаратистів, яких потім, сподіваюсь, судили. 

– А де тепер ці герої? 

– Продовжують службу в поліції. Прядко працює в поліції міста Волноваха, займається блокпостами. Кладько отримав офіцерське звання, тепер працює в спецпідрозділі розвідки, далі ловить сепаратистів. 

Ще був Сергій Поповський. Рядовий ППСник. Коли ворог розбомбив Дебальцевський райвідділ, він не втік, не зрадив, а влився рядовим бійцем у 128-му бригаду й відходив із нашими з Дебальцева. Носив поранених, різні вантажі. 

Інший герой – Олександр Лаврушко. Міліціонер-водій служби тилового забезпечення, старший сержант. Був у складі групи оперів розшуку, які шукали так званий блукаючий ворожий міномет. Цей міномет дуже дошкуляв жителям міста на початку лютого. Ворожа диверсійна група їздила на цивільній машині містом і стріляла в різних місцях із міномета. Відстріляються й швиденько тікають. Вирахувати їх було важко, бо вони постійно міняли своє місце перебування. 

Коли ворог пішов на штурм, Лаврушко стояв до останнього зі зброєю в руках. Був поранений. На щастя, вижив. Ворожа куля пробила кевларову каску, череп і вийшла з потилиці. Саші зробили операцію, півроку в нього не діяли руки-ноги. Тепер він на реабілітації в Німеччині, пішов на поправку.

Заслуговує на окрему увагу й Андрій Труш, старший дільничний, капітан міліції. Це єдиний працівник Вуглегірського відділення міліції, який не зрадив Україну! Так цей капітан у Вуглегірську був єдиним представником української влади: видавав людям різні довідки, женив-хрестив і т.д. У місті зявилося багато сепаратистів, сам він не міг з ними впоратися, і ми приїхали на допомогу. Так і познайомилися з Андрієм. Ніколи не забуду картинку: порожнє Вуглегірське відділення міліції, біля нього стоїть кулеметна амбразура, кулемет і сам капітан у будинку… Прийшов на роботу – поставив кулемет, іде додому – забирає… Ночами його  теж будили, коли допомога була потрібна людям. І от коли почалися активні бойові дії, з Трушем зник зв’язок. Ми поїхали під прикриттям танка та БТР його забирати. Та до Труша ми так і не доїхали. Танк, який нас прикривав, ворог підірвав. Від прямого влучання ПТУРабашню танка відкинуло на кілька метрів, екіпаж загинув. Ми зайняли кругову оборону, далі відступили. Словом, до Труша не дійшли метрів 300. Так він опинився в оточенні, два тижні ховався в підвалах. Усі цивільні знали, хто він, але ніхто його не здав. Вийшов він до нас на блокпост у Мар’їнці через Донецьк під чужими документами. Тепер цей герой служить у відділенні поліції в м.Володарка. 

А ось дівчина – Інна Тищук. Молодший інспектор РСЧ Дебальцевського райвідділу. Усіх жінок я відпустив з райвідділу ще вкінці січня. Заходить до мене дівчина-сержант. Каже, що хоче залишитися. Виявляється, в неї розбомбили «Гради» дім, так що йти їй нікуди. А в райвідділі, як потім зясувалося, в неї любов була, в одного з міліціонерів вона була таємно закохана… Тож вирішила залишитись з ним. Готувала нам і «зекам» їсти, поранених перевязувала. З автоматом у руках стояла до останнього. Коли ми вже відступали, їй наказали переодягнутися в цивільне. Вона вийшла як цивільна з зайнятого ворогом Дебальцева, а днів через десять повернулася до нас у Маріуполь. Доповідає, де закопала автомат. Я її впізнав. Бог з ним, кажу, з тим автоматом – головне, що ти жива! Хоча десь зо п’ять жінок-міліціонерів залишилися на ворожій території. 

– Ви говорите за героїв, але ж були і зрадники… 

– Так, було, й чимало. Але давайте за порядних людей говорити. Був такий Віталій Попов. Начальник сектора охорони громадського порядку, майор міліції. Тиха скромна людина, виконував накази. Але в критичну мить не злякався, не кинув зброї, не порвав посвідчення і не втік. Хоча родини багатьох працівників залишилися на ворожій території. 

Ще одна чудова людина – начальник кримінальної міліції Дебальцева Ігор Небаба. Тепер він полковник і начальник поліції у м.Волновасі. Коли в серпні наші звільнилиДебальцево, Небаба очолив згадану розвідувальну групу, яка виявляла сепаратистів і диверсантів. З того часу він, до самого відходу наших з міста, ні разу не покинувДебальцева. Пригадую, коли не приїду в Дебальцево, а Ігор все ремонтує свою «девятку». То «Градом» її побє, то під ворожу артилерію потрапить… Так цю машину й спалили сепари… Коли загинув Юханов, Небаба організував оборону райвідділу.

Інший скромний герой Дебальцева – Павло Свір, працівник карного розшуку, колишній начальник райвідділу в м.Донецьк. З Донецька він відходив одним з останніх. Саме його люди організували вивіз міліцейських прапорів, більше 300 одиниць зброї вивезли, щоб не дісталася ворогу. А це ж треба було пробратися в окупований Донецьк, знайти й відкопати закопану зброю! В Дебальцеві він теж стояв до кінця. У мене є його фото, там він весь брудний, в сажі… Підполковник, а робив роботу рядового солдата! Разом із Артемом Кіськом, начальником карного розшуку Донецької міліції, вони складали бойовий кістяк нашої міліції. 

А ось інший опер розшуку – капітан Іван Казаков. Під час оборони Дебальцева він спалив із гранатомета машину сепаратистів. Штатний гранатометник у бою був поранений, так капітан Казаков його замінив. Підповз до ворога метрів на 50, і тільки-но сепари пішли в атаку – він вистрелив із гранатомета й спалив ворожу машину з кулеметом! 

Ось такі вони, скромні герої Дебальцева. На війні всі рівні – і офіцер, і рядовий. Всі разом сидять в окопі, кожен прикриває спину товариша. Кинеш зі страху автомат – уб’ють і тебе, і товариша… 

– Знаю, що в Дебальцеві ви зустрілися й з нинішнім губернатором Закарпаття Геннадієм Москалем, який тоді керував Луганською областю…

– Справді, Геннадій Геннадійович привіз гуманітарну допомогу та пенсію й хотів роздати людям у Чорнухіно. А дорога туди вже була під сепарами. Так я його туди не пустив! Розмова в нас вийшла гостра, з матюками… Довелось мені пригрозити чергу з автомата пустити під колеса… Він тоді попросив мій телефон подзвонити в МВС і в Генштаб. Пояснював, що мусить їхати туди. А сепари мій телефон прослуховували, і коли почули, що тут сам губернатор, то хвилин за сім як лупанули по нас! Та сам Геннадій Геннадійович за хвильку від’їхав.

Також під Дебальцевом я познайомився з теперішнім керівником Виноградівської поліції Віктором Ребрейом. Він тоді був командир зведеного загону закарпатської міліції, їхав у справах у  Дебальцево. Ми їх теж не пустили. Коли мене призначили в Ужгород, я його пригадав.

– Ми говоримо за позитив. А що з Дебальцева запам’яталося з негативу?

 – А що негатив? На війні завжди є і боягузтво, і зрада. Не стільки зрада, як страх померти. Солдату ж нікуди втікати: або в бій іти, або під трибунал… А міліціонер… Ось приклад. Стоїмо ми під Світлодарськом. Коли ворог захопив село Логіново, то наш міліцейський загін виявився найближчим українським підрозділом. Ми зібрали на передовій міліціонерів, солдатів, що відстали від своїх, вояків батальйону «Київська Русь», танкісти якісь були. Так я навіть не встигав всіх переписувати: то зникали кудись люди, то нові приходили… Пригадую двох ДАІшників. Приїхали на службовій «Ладі-канарейці», з двома пістолетами. Треба їм у Дебальцево, а туди вже дороги нема, бо ворог там. Просяться до нас у загін. Кажу, що з самими лиш пістолетами вони мені не потрібні. Поїхали кудись, а за годину повернулися. Вже у них каски, бронежилети, два автомати, тягнуть два цинки патронів! Так і були вони з нами до заміни армійським підрозділом. 

А було й таке, що зупиняю я десяток міліціонерів, які відступають. Питаю, хто хоче залишитися? З десяти шість могли піти далі, вісім… А патріоти залишалися до кінця! 

– Як загинув начальник Дебальцевської міліції Юханов? 

– Він нарвався на одну з диверсійних груп ворога, яка складалася з кадрових військових Росії. Одягнуті вони були в українську форму.  Юханов саме їхав у напрямку штабу сектора й дорогою потрапив у ворожу засідку. Його розстріляли з автомата. Добу не могли туди підійти, аби забрати тіло. Так вийшло, що в морзі я його тіло приймав. Він лежав у міліцейській формі, в чистій сорочці… До речі, за день до того Юханову присвоїли звання полковника…

– Ви були друзями? 

– До Дебальцева ми взагалі не були знайомі. Та на війні часом дві години спілкування значать для дружби більше, ніж 10 років у мирному житті. Він мені довірив Дебальцевський райвідділ, а я його відпустив додому до дружини й дитини, яку він майже не бачив. Я його відпустив на 10 днів, та він приїхав раніше. Задоволений був, привіз передачу, яку ми ввечері разом і спожили. Отака коротка дружба на війні…  

До речі, потім я відшукав його дружину з дітьми й знайшов можливість їх оселити в передмісті Києва. Допоміг із роботою, садочком для малюка. І нині підтримую їх. 

– І на завершення, Сергію Миколайовичу. Хотілось би почути вашу думку, як безпосереднього учасника тих подій. Дебальцево – це поразка України чи все ж військова звитяга, коли грамотно, без великих втрат вдалось відвести війська? 

– Я не звик обговорювати накази, бо я солдат. Виконував те, що мені наказували: розшукував ворожих диверсантів, коректувальників вогню, той же блукаючий міномет… Коли треба було, ми діставали зброю… А як це все виглядає зі сторони, не мені судити. Для мене це провокаційне запитання. Нехай базікають ті, хто був у тилу, всі оті диванні вояки… Хто не бачив, як горить танк, як кричать мужики, коли в них ноги відірвані…

Ми – солдати, й робили в Дебальцеві свою роботу. А осуджувати когось за помилки… Як осуджувати, коли ворожа військова частина, що зайшла в Логіново й відрізалаДебальцево від наших, була в українській формі, зі звичайними  автоматами Калашникова, на танках Т-64 і УРАЛах. І з українською символікою… Мабуть, вони знали і позивні, і відклики на них на наших блокпостах… Вони прийшли двома польовими дорогами й під корінь вирізали наш військовий підрозділ, що охороняв підхід. Та це вже історія… 

Так, захопивши важливий стратегічний вузол Дебальцево, ворог тепер має можливість підвозити бойову техніку й війська  по залізниці, чого раніше не було. Та втрати під час захоплення Дебальцева з нашого і їхнього боку не йдуть в жодне порівняння. Вони втратили набагато більше, в десятки разів. Тому не можна однозначно сказати – поразка це чи успіх. На війні можна тактично виграти, а стратегічно програти. І навпаки. Так, у Дебальцеві втрачено немало військової техніки. Але ми не бомбили міста сепаратистів, як вони наші. А їхні артбатареїстояли просто в населених пунктах, на вугільних шахтах. Дебальцево ними було повністю зруйноване. 

Так що ми хоч і втратили місто, та поводилися гідно. А історія з часом все розставить на місця.