Від Климовиці – до Парижа: історія закарпатця, який став відомим на весь світ

Життя  2 червня 2016 року, 10:24 Василь Гарагонич 2122

Постать митця із світовим іменем, одного із фундаторів закарпатської школи живопису Адальберта Ерделі дедалі більше привертає до себе увагу дослідників, які намагаються зрозуміти у чому полягає його феномен.

Серед художників Закарпаття ХХ-го століття саме Ерделі чи не найбільше прожив у Європі, подорожував її країнами, зазнав впливу тодішніх європейських і світових тенденцій у мистецтві, за що наприкінці 40-х років минулого століття зазнав необґрунтованої нищівної критики і нападок радянських ідеологічних бонз за так звані формалізм і космополітизм, – йдеться у газеті "Панорама" від 26 травня 2016 року.

У своєму щоденнику лауреат Державної премії імені Т.Г.Шевченка, письменник зі схожою долею Іван Чендей з високою шаною до художника Адальберта Ерделі залишив про нього такий запис від 10 грудня 1969 року: «Інтелектуал європейського рівня, сам європеєць, Ерделі пізнав висоти тої краси в добуваннях мистецьких глибин, які були під силу тільки великому таланту, великому розуму і великій працьовитості».

То ж звідки черпав свою європейськість європеєць Адальберт Ерделі?

Народився майбутній митець 25 травня 1891 року в тодішній Підкарпатській Русі, яка входила до складу Австро-Угорської монархії. І хоча в документах Ерделі ним власноручно записано місце його народження село Климовиця (нинішнього Іршавського району), у багатьох джерелах досі фігурує сусіднє село Загаття, на чому вже наголошував дослідник життя і творчості видатного митця професор Іван Небесник.

Неодноразово буваючи у селі Климовиця, де живуть мої родичі, спілкуючись з його мешканцями-старожилами, вдалося з’ясувати, що, на жаль, жодних речових слідів (пам’ятного знаку, меморіальної дошки тощо), які б нагадували односельцям та потенційним туристам про славного уродженця села Адальберта Гриця-Ерделі як не було, так і досі немає. Тому, очевидно, бодай в рамках ювілейних заходів з нагоди 125-річчя з дня народження Адальберта Ерделі варто виступити з ініціативою відкриття на малій батьківщині, у рідному селі іменитого художника і письменника – Климовиці пам’ятного знаку на честь знаного земляка. Його ж іменем доцільно було б назвати і місцеву школу, що без сумніву сприяло б підняттю самооцінки і патріотизму у юних климівчан. Тим паче, що подібний прецедент вже маємо у селі Лохово на Мукачівщині, де школа названа на честь земляка, народного художника України Юрія Герца.

У дитячому віці сім’я Бийли переїхала у Мукачево, де під сивочолим замком Паланок проходили юні роки майбутнього різностороннього митця. Коли хлопчикові виповнилося десять років, його батько, сільський вчитель, на хвилі тодішнього ура-патріотизму з нагоди 1000-ліття здобуття угорцями нової Батьківщини змінив українське прізвище Гриць на угорське Ерделі.

Мріючи дати синові вчительський фах, після закінчення хлопцем 5-го курсу Мукачівської гімназії, батьки перевели його в учительську семінарію у місто Сігет, що в нинішній Румунії. У 20-річному віці Бийло вирішує здобути художню освіту і вступає до Угорського королівського інституту у Будапешті.

У 1914 році розпочалася Перша світова війна, однак це не завадило у тому ж році відкрити Мукачівську мадярську королівську державну народошкільну семінарію. Повернувшись у 1916 році додому у місто над Латорицею, Адальберт влаштувався викладачем семінарії, і, як свідчать архівні документи, деякий час він тут навіть завідував їдальнею.

Завершення Першої світової війни, розпад Австро-Угорщини, входження Підкарпатської Русі до складу Чехо-словаччини, влада якої не підтвердила педагогічний стаж Ерделі у горожанській школі, внесли сум’яття до розміреного ритму життя молодого освітянина і художника. Тому, розчарувавшись у новій владі, у 1922 році Ерделі їде самовдосконалюватись до Мюнхена.

Завдяки наполегливій мистецькій праці та здобутим знайомствам згодом у найпрестижнішому виставковому центрі Мюнхена – Скляному палаці, де свого часу відбувся тріумф його земляка-мукачівця все-світньо відомого художника Мігая Мункачі, Адальберт Ерделі влаштовує власну виставку. До мюнхенського періоду життя Ерделі, який тривав до 1925 року, відноситься і написання ним автобіографічних романів «Дімон» та «ІМЕN».

З епістолярної спадщини Ерделі довідуємося про його перебування у Берліні, Гамбурзі, Лейпцігу. Цікавою і збагачуючою виявилася мандрівка містами Італії, де найдужче його вразила Венеція. Потім були Флоренція, Рим, Неаполь, острів Капрі, Мілан, Піза, Падуя. Після подорожі Швейцарією, Ерделі у 1926 році повернувся у рідне йому Мукачево.

У 1927 році Адальберт Ерделі вирішив переселитися до Ужгорода, де на той час вирувало мистецьке життя. Успішно поєднуючи викладацьку діяльність з малюванням, Ерделі бере активну участь у виставках у найбільших містах Чехословаччини: м.Брно (1928), м.Празі (1929) тощо. Здобувши високу оцінку глядачів та фахівців, Ерделі організовує творче відрядження у Францію за рахунок чехословацької влади.

Мистецька подорож у Францію планувалася на три місяці, а розтяглася на два роки (1929-1931). Її апогеєм стала участь Ерделі у виставках у Франції (Париж) та Бельгії, після чого він повернувся в Ужгород з ореолом знаного європейського митця. Перебування художника у Франції знайшло відображення у монографії Івана Небесника «Адальберт Ерделі». Закарпатську школу живопису, фундатором якої по праву вважають Ерделі, інколи ще називають «Закарпатським Барбізоном».Таке яскраве порівняння обрано не випадково. Адже ідеї, які виникли в Парижі наприкінці ХІХ століття, якнайкраще відповідали неоформленим прагненням невеликої групи закарпатців на чолі з Адальбертом Ерделі та Йосипом Бокшаєм.

З 1931 року і до кінця свого життя Ерделі проживає в Ужгороді. Очевидно, він продовжує здійснювати час від часу поїздки європейськими країнами, але вже не такі довготривалі.
12 лютого 1936 року Товариство образотворчого мистецтва Підкарпатської Русі на чолі з Ерделі організувало виставку місцевих художників у Брати-славі.

У 1937 році, після смерті батька, Ерделі здійснив поїздку до Італії. З 16 грудня 1939 року до 8 січня 1940 року в Ужгороді експонувалися картини, які перед цим були представлені на п’ятій всеугорській виставці у місті Кошіце. Ерделі подав на вернісаж 21 картину.

Мистецький критик з Будапешта Ернест Каллай, зацікавившись цією виставкою, писав: «…У художників Карпатського краю назовні виходять незаперечні слов’янські прикмети, сильно відрізняючи їх від угорського сприйняття. Ніжніша, безмежна смиренність, зворушлива побожність, трепет перед святістю природи і народу і глибокий, пронизливий жах від недосяжних для почуттів видінь».

Радянська дійсність виявилася досить жорстокою до митця. На початку 50-х років Адальберт Михайлович попросив у влади дозволу відвідати свою рідну сестру, яка жила в Чехословаччині. Проте у цьому йому було відмовлено.

Дружина Ерделі – Магдалина Сливка, з якою художник прожив на віру 23 роки і узаконив свої шлюбні стосунки лише за два місяці до смерті, бувало переконувала чоловіка виїхати звідси, приміром, до його рідних сестер у Чехословаччину або Угорщину. А він на це: «Нікуди звідси не поїду, бо дуже люблю ці гори, цих добрих і бідних людей». Один із учнів Ерделі народний художник України Володимир Микита у дні свого 85-ліття розповідав нам про незабутнього Вчителя: « На жаль, усіх, хто не вписувався в рамки тодішньої ідеології, просто знищували. Ерделі з його багатим художницьким і, як з’ясовується тепер, письменницьким потенціалом, творив на Закарпатті європейську культуру. Його роботи по цілій Європі, а тут він потрапив у сталінсько-комуністичні жорна». Микита згадував, як Тетяна Яблонська відмовляла його від вступу в художній інститут у Києві, де на початку 50-х мистецтвом заправляла ідеологія. «Порадила їхати додому, в Закарпаття, там Ерделі, Бокшай, Манайло, то і буде твоя академія, – згадував Микита. – Якщо інколи критики вбачають вплив на мою творчість знаменитого французького художника Поля Сезанна, то це теж завдяки Ерделі, моєму названому батькові, який, будучи у скруті, намагався всім допомагати».

У день похорону Адальберта Ерделі 20 вересня 1955 року в Ужгороді циганський ансамбль виконував улюблену музику маестро – твори Шопена, а також відому угорську пісню «У Парижі красне літо».

У «Моїх думках» за 1953 рік Адальберт Ерделі написав : «Все, що минає – належить вічності». Проте у книзі «ІМЕN» в іншому місці знаходимо таку інтерпретацію цієї фрази: «Все, що залишається, належить вічності». Як би там не було, хоча життєва дорога Ерделі виявилася надто тернистою, проте його творчий спадок і мистецька слава належать Вічності.

Джерело: PMG.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Loading...
Коментарі - 0