Життя   • 27 вересня 2018 року, 09:25592

Архієпископ Тельміський Іов (Геча): «Закарпаття ніколи не було «канонічною територією» Московського патріархату»

Діалог про надання Вселенським Константинопольським патріархатом автокефалії Українській церкві, призначення екзархів в Україну, протидія цьому процесу Московського патріархату – головні теми останнього часу. У ЗМІ і в суспільстві шириться чимало чуток та некомпетентних коментарів. Що ж відбувається насправді? Для цього журналісти звернулись до безпосереднього учасника процесу – відомого православного богослова і ієрарха Константинопольського патріархату архієпископа Тельміського Іова (Гечи) (Женева, Швейцарія).

Владика народився у 1974 році у Монреалі (Канада) в українській емігрантській родині. Архієпископ Іов (Гечи) - доктор богослов’я, професор Інституту вищих досліджень в галузі православного богослов’я при Православному центрі Вселенського патріархату в Шамбезі (Швейцарія) і Паризького католицького університету (Франція), постійний представник Вселенського патріархату при Всесвітній раді церков у Женеві, співголова Об’єднаної міжнародної комісії з богословського діалогу між Православною та Римо-Католицькою церквами.

З благословення Вселенського патріарха Варфоломія був одним із головних спікерів Святого і Великого Собору Православної Церкви на Криті 19-26 червня 2016 року. Володіє англійською, французькою, грецькою, українською, російською та італійською мовами. Глибоко знається на українській церковній історії. Докторську дисертацію захистив на тему «Літургійна реформа митрополита Киприяна Київського (1330 — 1406 рр.)».

В інтерв’ю одному з видань він розповів про те, що Україна завжди була канонічною територією Вселенського патріархату. Згадав і про Закарпаття. Зокрема про те, чи поширювалася в ХХ столітті юрисдикція Константинопольського патріархату на Закарпаття. Далі подаємо пряму мову.

«Закарпаття історично і канонічно до самого приходу радянських окупаційних військ в середині ХХ ст. канонічно входило до юрисдикції саме Вселенського патріархату і цей край ніколи не був «канонічною територією» Московського патріархату. На самому початку розмови ми вже говорили, як член Синоду Російської Церкви митрополит Антоній (Храповицький) з метою здійснення в цих українських землях опіки над православною паствою, письмово звертався про дозвіл і благословення до Вселенських патріархів, і навіть просив з цією метою надати йому титул Екзарха Вселенського патріарха в Галичині і Закарпатті. Тобто сама синодальна Російська церква визнавала ці українські землі юрисдикцією Вселенського патріархату, а один з її провідних ієрархів користувався титулом Екзарха Вселенського патріарха в Галичині і Закарпатті.

На підставі цього історично-канонічного права для православних єпархій на території окупованих Польщею Західної України і Західної Білорусії Вселенський патріархат 13 листопада 1924 року видав Томос про дарування автокефалії Польській церкві. Цей Томос скасовував акт 1686 року, яким передавалась Київська кафедра під тимчасову опіку (адміністрацію) Московському патріарху. Томос Вселенського патріарха 1924 року стверджує, що це приєднання суперечило канонічним правилам і що Московський патріархат не виконав обумовлених в акті 1686 року вимог, згідно з якими Київська митрополія повинна була зберегти свої права автономії і канонічний зв’язок з Вселенським патріархатом. Таким чином, автокефальна Православна церква в Польщі (а по суті, Західної України і Західної Білорусії) проголошувалася правонаступницею історичної автономної Києво-Галицької митрополії Вселенський патріархату.

До неї, до речі, входила Свято-Успенська Почаївська лавра, священо-архімандритом якої вважався предстоятель автокефальної Православної церкви в Польщі, митрополит Варшавський і всієї Польщі. Під час німецької окупації, вже в 1941 році з частини західноукраїнських єпархій Православної церкви в Польщі з благословення її предстоятеля митрополита Варшавського Діонісія (Валединського) декретом від 24 грудня 1941 р. постала «Адміністрація Православної церкви на звільнених українських землях» на чолі з адміністратором, митрополитом Луцьким Полікарпом (Сікорським), який був канонічним єпископом автокефальної Православної церкви в Польщі. Дуже часто називають цю адміністрацію «Українською Автокефальною православною церквою (УАПЦ)», але це зовсім не правильно, тому що це було розширенням церковної юрисдикції автокефальної Православної церкви в Польщі на окупованих німцями українських землях, виходячи, що автокефалію отримала церква в Польщі на основі Київської митрополії.

Читайте також:  Історія Ракошинського Свято-Покровського монастиря, про яку знають лише вірники та самі жителі монастиря

Тоді ж Місцеблюстителем Київського митрополичого престолу був оголошений митрополит Варшавський Діонісій (Валединський), як канонічний предстоятель автокефальної Православної церкви на теренах Польщі, України і Білорусі, визнаний Вселенським Престолом та іншими Помісними Православними Церквами. Це що стосується українських Галичини, Волині, Поділля та інших земель. Але повернемось до Закарпаття… Тут ситуація розвивалась трохи інакше. Після розпаду Австро-Угорської імперії українське Закарпаття потрапило під владу Чехословаччини. А православні парафії канонічно входили тут до юрисдикції Вселенського патріархату і нетривалий час на початку ХХ ст. — патріархату Сербського. 4 березня 1923 року Собор Вселенського патріархату на чолі з патріархом Мелетієм IV поставив на Архієпископа Празького колишнього випускника Київської духовної академії владику Савватія (Врабец, 1880-1959) і постановив, що православні парафії Закарпаття входять до юрисдикції Вселенського патріархату.

Відтоді канонічно українські православні парафії Закарпаття остаточно закріпились за юрисдикцією Вселенського Патріархату, де й перебували до приходу радянських окупаційних військ. 9 листопада 1939 року Екзарх Вселенського патріарха архієпископ Савватій (Врабец) повідомив прот. Михайла Попова листом, що він має намір висвятити його на єпископа або генерального вікарія для Закарпаття та Угорщини. 26 вересня 1940 р. архієпископ Савватій (Врабец) видав наказ, згідно якого прот. Попов призначався Адміністратором Православної церкви Закарпаття та Угорщини під юрисдикцією Вселенського патріархату, йому також надавався сан протопресвітера. 5 жовтня 1940 року у листі до Вселенського патріарха Веніаміна архієпископ Савватій (Врабец) просив висвятити о. Попова на єпископа для Православної церкви Закарпаття та Угорщини під юрисдикцією Вселенського патріархату.

Проте 30 травня 1942 р. німці заарештували архієпископа Савватія (Врабец), він три роки перебував у концтаборі Дахау (1942—1945). Після звільнення не був допущений новою окупаційною адміністрацією (тепер вже радянською) до виконання своїх обов’язків, оскільки відмовлявся порвати з Вселенським патріархатом. До кінця життя він піддавався гонінням і тиску з боку комуністичного режиму, помер 14 грудня 1959 р. Ще трагічніше склалася доля Адміністратора Закарпатської єпархії Вселенського патріархату протопресвітера Михаїла Попова. 13 червня 1944 р. він був заарештований нацистами за підозрою у хрещенні єврейських дітей. Наприкінці грудня 1944 р. о. Попова було вислано до Німеччини на примусові роботи, проте під час перевезення йому вдалося втекти. На початку квітня 1947 р. в Будапешті о. Попов був заарештований вже радянськими органами НКВД. 9 вересня 1947 р. його за звинуваченням у «антирадянській діяльності» засудили до 25 років ув’язнення. Його відправили до концтабору в Воркуту (Комі АРСР), де він імовірно загинув як мученик за віру Христову.

Канонічні структури Константинопольського патріархату проіснували на Закарпатті аж до 1946 року. І вони були насильно приєднані за допомогою каральних органів НКВД до Московського патріархату, а тих, хто відмовлявся, репресували і знищили як мучеників за віру Христову. І, що важливо, Константинополь ніколи, жодним актом не визнавав знищення комуністичним режимом на Закарпатті єпархії Вселенського патріархату і приєднання її до іншої юрисдикції. Це приєднання було неканонічним і насильницьким. І це було не 300 років тому, а в 1946 році. Свого роду відгомоном перебування Закарпаття під омофором Вселенського патріархату є автономна Карпато-русинська православна єпархія (American Carpatho-Ruthenian Orthodox Diocese), що зберіглася в США до наших днів і існує у складі Вселенського патріархату. Її предстоятелем нині є єпископ Ніський Григорій (Тацис). До речі, саме Екзарх Вселенського патріарха архієпископ Саватій (Врабец) 19 жовтня 1940 р. на Холмському Соборі разом з митрополитом Варшавським Діонісієм (Валединським) висвятив о. Іларіона (проф. І. Огієнка) на єпископа Холмського і Підляського, який згодом в еміграції очолив Українську Православну церкву в Канаді, що нині у складі Вселенського патріархату.

Іншим видатним українським церковним діячем під омофором Вселенського патріархату був митрополит Евкарпійський Богдан (Шпилька; 1892 — 1965). Богослов за освітою, він в 1920-ті рр. займався викладацькою діяльністю на Закарпатті і був рукоположений тут на священика Вселенського патріархату архієпископом Празьким Савватієм (Врабец). В 1936 р. він був обраний на єпископа Української православної церкви в Америці, яка перебувала в юрисдикції Вселенського патріархату.

Згодом став її митрополитом, був автором православного катехізису українською та англійською мовами і полемічних брошур. УПЦ США, яка нині діє в Північній Америці під юрисдикцією Вселенського патріархату, є спадкоємницею як «Адміністрації Православної церкви на звільнених українських землях» митр. Полікарпа (Сікорського), так і УПЦ Америки митр. Богдана (Шпильки). Іншою численною українською юрисдикцією під омофором Вселенського патріархату є вже згадувана УПЦ в Канаді.

Отже, як бачимо, поширення юрисдикції Вселенського патріархату на українські терени і українську діаспору має пряму історично-канонічну тяглість. Тож всі закиди на адресу Константинополя щодо «вторгнення на чужу канонічну територію» тут є безпідставними, бо як від 860 та 988 років, так і від 1686 і до 1946 років Константинополь завжди мав на різних теренах сучасної України свої канонічні структури. Тому принципово говорити не лише про акт 1696 року, але й пізніші прецеденти поширення юрисдикції Константинополя на різні терени України».

Нагадаємо, сьогодні Високопреосвященніший Феодор проведе богослужіння в Ужгороді.

Новини від «PMG.ua» у Viber. Підписуйтесь на наш канал.

Джерело: Главком
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Новини партнерів
PMG.ua