Воїн 128 бригади під ворожими обстрілами виносив пораненого на спині

На жаль, звільнення територій не обходиться без втрат — такі умови війни. Пресслужба бригади відвідала двох бійців, котрі після поранень перебувають у лікарні. Обоє — добровольці, що самі прийшли у військкомат у перші ж дні повномасштабної війни. Потрапили в підрозділ, служба в якому пов’язана з тиловими роботами, однак попросилися в бойову роту. І побували в найгарячіших точках, включаючи важку оборону Бахмута.

— Під час останніх боїв наш підрозділ висунувся вперед і зайняв позиції, відбиті в росіян, — розповідає боєць Олександр. — Це були невеликі окопи буквою «Г» в посадці за селом. Дуже вузькі, там важко розвернутися навіть одній людині. Ми заходили туди кількома групами під вечір. Довкола лунала стрілкотня, але по нас прицільно не били. Найближчі позиції росіян — метрів за 300. Наша задача — утримати окопи й дочекатися підкріплення. Позаду нас прикривала арта.

Кілька годин ми провели у відносному спокої, а як тільки стемніло, почався обстріл із міномета. Над нами завис ворожий дрон, який коригував вогонь. Ми намагалися збити його з автоматів, але марно. Росіяни стріляли дуже щільно, вони добре знали свою колишню позицію. Дві міни вибухнули біля мене — перша за 2 метри, друга за 4. Мене засипало землею, один із осколків влетів у кисть лівої руки. Я на якийсь час втратив свідомість, а коли прийшов до тями, всі груди були в крові. Вибрався з землі й доповів по рації, що 300-й і виходжу до точки евакуації. Ноги були цілі, тому вибирався сам.

На точці хлопці надали першу допомогу і разом із іншими пораненими допомогли дістатися до стабілізаційного пункту. Уже в лікарні виявилося, що в мене ще й лопнула барабанна перетинка у вусі. Лікарі вже зробили операцію, почуваюся більш-менш добре, сподіваюся на швидке одужання. А позиції ми втримали. Зараз вони в нашому тилу, тому що бригада просунулася вперед.

Це моє друге поранення. Перше отримав у Бахмутському взимку. Тоді був ближній бій, росіяни намагалися вдертися в хату, яку ми займали, і автоматна куля влучила в плече…

Сам я із Калуша. Два роки безвиїзно працював у Польщі, але як тільки почалася повномасштабна війна, виїхав додому. Нас таких багато було — молодих хлопців — в автобусах не вистачало місця. При перетині кордону наш автобус не перевіряли ні польські, ні українські митники. Вони казали: «Хлопці, ми знаємо, куди ви їдете. З Богом!» Я розумію, що це війна, і тут ніхто не застрахований від найгіршого. Але не шкодую, що приїхав. Минулого року познайомився з дівчиною, плануємо одружитися…

Другий боєць утримував разом із товаришами сусідню позицію. Його поранило гранатою, скинутою з ворожого дрона.

— Дрон був із тепловізорами й добре бачив нас, — каже Едуард. — Він підлітав серед ночі, скидав гранату, вертався назад і прилітав знову. Зависав на висоті, недосяжній для стрілецької зброї. Паралельно по нас працював міномет. У другій половині ночі осколки від гранати влучили мені в ногу й спину, ще кількох бійців дістала мінометна міна. Один був важко поранений у ноги, не міг самостійно йти і боєць із позивним «Ярий», надавши першу медичну допомогу турнікетами, під ворожими обстрілами, виносив пораненого на спині сам. Він пройшов так близько 3 кілометрів, власноруч зробив зі спальника, гілок і свого ременя підручні ноші і тільки завдяки його зусиллям була організована подальша евакуація. По дорозі ми постійно говорили з пораненим, щоб він не втрачав свідомість, давали йому воду. І донесли, він зараз теж у лікарні.

Дома, в селі біля Ужгорода, мене чекають дружина й двоє дітей. Я вже зізнався їм, що поранений, хоча спершу не планував. Я пішов на війну заради них — мені й моїм дітям «радянський союз» не потрібен. Хочемо жити в нормальній, демократичній країні. І так і буде!

Раніше воїн 128-ї бригади розповів про приголомшливий випадок на передовій.