В очікуванні вимріяного фенікса

Мукачівці все ще діляться враженнями від XVII Фестивалю етнічних театрів національних меншин України, країн СНД та Карпатського регіону «Етно-Діа-Сфера».

Що і не дивно, адже пропонована програмою фестивалю серія вистав збагатила публіку емоціями й дивовижними відчуттями. Й надто приємно, що заслуженої похвали удостоїлися актори театру над Латорицею: п’єса Миколи Коляди «Птах Фенікс» у постановці головного режисера Закарпатського обласного театру драми і комедії Євгена Тищука здобула успіх.

А йдеться у трагікомедії «Птах Фенікс» про складні взаємовідносини між старшим і молодшим поколіннями акторів, між початківцями і метрами сценічної гри. Тут для пом’якшення драматизму подій та ображеного честолюбства дієвих осіб, а також для підсилення комедійності ситуацій, автор створив образ Мартіна – артиста з Німеччини. Роль довершено професійно виконав потужний в акторських здібностях й перспективний з огляду на вік Рудольф Ланьо. За сценарієм Мартін служить, так би мовити, генератором кращих і гальмом негативних поривів решти героїв п’єси. Оцінюючи гру Рудольфа Ланьо – не лише у виставі «Птах Фенікс», але й за багатьма попередніми-складається враження, що цей артист не грає, а просто живе у визначених за п’єсою обставинах чи ситуаціях. От і на цей раз Рудольф Ланьо природно і пристрасно прожив кілька днів із життя німецького артиста Мартіна. Браво, пане Рудольф!

Передусім не можна приховати, що одна з основних ідей твору, якщо і була актуальною ще кілька років перед цим, то нині вона мало приваблива. В суспільстві вже домінує думка, мовляв, не годиться докоряти людині за її статки, багатство. Гірше, коли прагнення багатства заволоділо людиною. То ж бо й воно, що швидкоплинний не лише час, але й зміна настроїв у суспільстві. Й актори нашого театру вдало відреагували, змістивши акценти у виставі «Птах Фенікс», що свідчить про далекоглядність та просвітлений горизонт інтелекту всього колективу театру. Шаблонний сюжет з реального життя актори перетворили у впливове мистецтво, з виразно виявленою мужністю і веселістю, доносячи до глядача усвідомлення трагізму людського буття взагалі й по-новому висвітлюючи вічний конфлікт поколінь. А цим вкотре довели, що сценічна гра, художнє слово можуть проникати у свідомість і серця людей, руйнуючи навіть товстий панцир байдужості та цинізму.

Зіграли справді трагікомічно. Поєднання чуттєвих страждань і сміху, або ж їх чергування – долає сумніви, зміцнює волю до самореалізації, і, що не менш важливо,- дарує надію на здійснення усіх втаємничених прагнень.

Проникливо і привабливо, пом’якшуючи тривоги і глибокі душевні переживання притаманними її героїні елементами гумору, зіграла роль Рози Іванівни народна артистка України Лідія Володимирівна Пирогова. Примадонна вкотре здивувала публіку власними творчими знахідками у сценічній грі. До того ж, бурхлива реакція глядачів на вдалі її виступи,засвідчує, що потенційні можливості улюбленої акторки аж ніяк не вичерпалися. Як і талант заслуженого артиста України Василя Фурдя. На цей раз йому відвели найбільший та найвідповідальніший сегмент сценічної гри у виставі. Для відтворення на сцені образу Інокентія Петровича (чоловіка Рози Іванівни) Василь Фурдь мобілізував потужний резерв акторських здібностей. Щоб так відчайдушно увійти в образ, щоб так на сцені «жили рвати» – необхідно безмежно любити акторство й глибоко шанувати глядача. А грати йому довелося на двох сценах одночасно. Бо ж у якості декорації – на великій сцені влаштували меншу . О, диво! Василь Фурдь зумів заповнити їх пристрастю, почуттями, собою. І коли він виступав, повітря в залі тремтіло від захвату й надміру вражень. А його уміння раптово зупиняти емоції й набувати стану спокою і терплячості – зачарувало всіх. Витонченість відпрацьованих жестів і рухів досягали вершини гармонійності з вимовленими фразами. Дивитися гру Василя Фурдя ніколи не буває нудно.

Схоже, що цього разу нелегко було провідному акторові театру Руслану Аітову. Адже він виконував роль початкуючого артиста Макса. Відчувалося, що насправді вмілому актору Руслану Аітову довелося докласти інколи й значних зусиль, аби правдоподібно відтворити невмілого й невиразного актора Макса. Утім, пан Руслан не розчарував публіку й зіграв, як мовиться, на совість. Таку ж місію у виставі виконувала молода акторка театру Олена Добра, яка зіграла роль Маші. Хоч тут склалося враження, що їй легко було довести, ніби Маша справді робить перші кроки на сцені. Зуміла акторка зобразити на обличчі інтерес початкуючої артистки-учениці. Також Олені Добрій вдалося оголити амбіційні прагнення своєї героїні Маші: уже в найближчому майбутньому стати успішною акторкою.

Спостерігалося неодноразове пожвавлення в залі: глядачі не стримували захвату від пристрасної, емоційної, а моментами й експресивної гри акторів, які так переконливо відтворили на сцені драму багатогранної, чутливої та вразливої душі митця.