Не биймо поетів навідмаш...

Що це сталося з нами?

Що це в нас поробилося з любов’ю?

Нам замало звичайного щастя людського в житті...

Віковічну нездійснену мрію, передану в спадок із кров’ю,

Аж ніяк не вгамують обійми твої золоті...

Ці рядки із третьої поетичної збірки мукачівця Миколи Матоли «Не сміємо не бути» (1991). Нібито випромінюється чисте, безмежне щире кохання, але й звучить любов до своєї землі, до Вітчизни. «Мені снилась не ти...» – називається вірш. Снилась таки свята любов, бо автор стверджує передусім любов до Батьківщини. І з-за цієї любові дуже постраждає...

… Уперше я зустрів Миколу хлопчаком – він прийшов до редакції газети «Прапор перемоги» (тепер «Панорама») з синім, дуже вже заяложеним зошитом і запропонував послухати його вірші. Я не мав часу – треба було спішно здати редакторові, а відтак і в номер газети – репортаж із поля. Але на мене дивилися замислені очі, повний книжок і зшитків, дуже вже потертий портфель (хлопець прийшов прямо з уроків, а, може, і втік, жадаючи почути добре слово про свої вірші. І я так робив. Тепер я був кореспондентом газети і вів літературне об’єднання «Полум’я», мав кілька прозових книжок). То ж почав читати. Вірші, хоч і були дещо альбомними, заворожували спостережливістю, юною філософією, навіть мудрістю, правда, якоюсь дорослою. Микола перехопив мій погляд, сказав з гордістю: «То – від батька. Він у мене знаний на Закарпатті, будує мости...» Тоді, в час грубої русифікації, хлопчина був обережний, не сказав, що батько – на твердих позиціях українства (в ті часи назвали би націоналістом)... Я прочитав ще кілька віршів і сказав: «Щось надрукуємо. Мало надрукуємо – газета ж. А ти долай поетичні пласти».

І Микола долав. Невдовзі закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету. Друкував поезії повсюди, де тільки міг, – у «Закарпатській правді», в інших обласних газетах. Працював перекладачем з чеської і словацької мов у бюро молодіжного туризму, журналістом в «Молоді Закарпаття» та в радіомовленні; довелося  побути й виконуючим обов’язки наукового співробітника Закарпатського музею народної архітектури й побуту та працівником українсько-канадського спільного підприємства «Кобза»... Але пера не покладав, друкувався в «Літературній Україні», в «Культурі і житті», у журналах «Жовтень», «Дніпро», «Україна» і багатьох інших. Та й у прозі спробував себе – опублікував у «Дніпрі» оповідання, написав п’єсу «Колодязь». А ще створив літературно-критичні матеріали у «Літературній Україні», в журналах «Україна», «Вітчизна»... Досить назвати кілька заголовків публікацій Миколи у цих виданнях, щоб зрозуміти, що були вони життєвими, – «Хто ж перебільшує», «Диференціація задля монолітності», «Що ми маємо від поезії?», «Поеми, балади  чи?..» Не менше значення мали рецензії на твори зарубіжних письменників, зокрема на збірники чеських та словацьких авторів. Зайнявся і етнографією та теорією мистецтва...

У 1979 році у «Карпатах» виходить маленька, але містка на справжню поезію книжка Миколи «За білими веснами», із вступним словом майбутнього лауреата Шевченківської премії Петра Скунця «Збудувати любов». Невдовзі у пресі з’явилася рецензія «У днини нової потоці» (діалог теперішнього голови Закарпатської організації Спілки письменників України Василя Густі з тим же поетом Петром Скунцем). Говорили про входження у літературу талановитого поета. А був він ще зовсім молодий! І бачимо його в галузі художнього перекладу з французької, осетинської, казахської, словацької та інших мов. І не окремих творів, а збірників «Віщий вогонь», «З-під гірського неба», «Всесвіт»... Вийшли і впорядковані ним пісні січових стрільців, рок-опера за драматичною фантазією закарпатського письменника Марка Бараболі (Івана Рознійчука) «Продукція язиков» (текст М. Матоли, музика Й. Івашковича). Коли ж перевидавалася «Історія церкви Христової», Микола сприяв, щоб вона вийшла (1990 рік) якісно і вчасно.

На той час ходила між людьми друга книжка поета «Погідний ранок» (Ужгород, 1986), правда, тиражем удвічі меншим, обсягом – теж. І критика спливла. І літературна, й... ідеологічна – партійних функціонерів, які з трибун проголошували, що «національність у нас одна – ми радянські», причому це були здебільшого вислужливі закарпатці. А літературна критика йшла від тих, хто жадав полізти вище; й кандидати наук не могли заспокоїтися, хотілося професорства. Микола ж був у колоні україністів, жадав, щоб пішов українською дорогою літературний процес, щоб була у нас сучасна українська культура. Оскільки Закарпаття не мало потужних сил для цього, їздив до Києва, Львова, Івано-Франківська, привозив матеріали, що були фактично заборонені. Молодих літераторів ідеї захоплювали, тим більше, що стосувалися літературного життя. До оселі Миколи приходили письменники, співаки, був гостем і В’ячеслав Чорновіл. Читали твори й здобуті невідомо як табірні листи Василя Стуса, мали деякі матеріали Івана Дзюби, поетеси Ліни Костенко, кіномитців... І Святий вечір зустрічали тут. Власне, вся родина хотіла українського національного відродження, серед родоначальників якого був і батько.

Батько... Для Миколи він став святим не лише в суто родинному, а й у суспільному, що в ті часи цінувалося особливо. І був вдячний уклінно, – у своїх творах він створює багатогранний образ батька, надто в книзі «Погідний ранок», а втім і в наступних. Це від нього дізнався «про опришків, про ліс, партизанів...»

Він щиро писав сценарії телепередач, став консультантом трисерійного художнього телефільму за однойменним романом Михайла Томчанія «Жменяки». Це – великий і складний твір  про закарпатське село. Микола справився з обов’язками консультанта.

Третя книга Миколи Матоли «Не сміємо не бути» – була уже вдвічі товща за попередні, збільшився тираж. Він став членом Спілки письменників України. Його твори перекладено на кілька мов.

Був добрий, щирий, чемний, над усе любив рідну землю, людей, все українське, підносив духовність, поезія його багато в чому порівнювалась із Скунцевою. Став «не свій», передусім тому, що засуджував підлабузників, політичне інтриганство. Жив і працював в Ужгороді. В часи покірності ідеології писав:

Перецяцькований, як тубами для гасел,

Щотиждень – іншопрапорний парад,

Город – город над Ужем. Блудний красень.

Приймає всі паради в один ряд...

І сотні-тисяч таких рядків. У кожному – правда. За те дехто не любив. А поет щиро казав:

Згадай наймення своє горде

І не розпродуй себе в борг...

… Микола народився в Мукачеві 8 січня 1952 року. Ім’я в нього Дионизій. Він нікому не розкривав таємниці, підписував книги і все, що створив – Микола Матола. І раптом пішов із життя 13 грудня 1993 року, коли мав трохи більше 40 років. Нині мав би 65.

Посмертна збірка «Дозоване повітря» вийшла зусиллями і на кошти дружини Марії, і з любов’ю трьох дітей. Ця книжка удостоєна найпочеснішої літературної премії у галузі поезії імені Василя Симоненка.