Хто стане губернатором Закарпаття, або Тільки закарпатець може успішно керувати регіоном

Днями Закарпаття мало «заполонити» усі новинні стрічки місцевих та національних ЗМІ: адже попри карантин, у четвер зранку на летовищі «Ужгород» приземлився борт Президента Володимира Зеленського. А за декілька днів до того і місцеві політики, і журналісти були впевнені, що під час візиту на Закарпаття глава держави особисто представить нового губернатора – Олексія Петрова, чию кандидатуру 14 квітня погодив Кабмін. Але сталось зовсім не так. По-перше, цей візит тримався чомусь у таємниці. Принаймні про нього нічого не писали ні на сайті Офісу Президента, ні на сайті Закарпатської ОДА. 

По-друге, в Ужгороді даремно мили міст, бо Зеленський з аеропорту об’їзною дорогою відразу поїхав на Мукачево. А вже через годину почалася трансляція з відвідин президентом нової їдальні та казарм для військових 128-ї штурмової бригади. Після цього Зеленський виїхав на полігон, де розпочалися військово-тактичні навчання. Тобто, візит був виключно заради військових і ніякого нового губернатора не призначали. І це вже втретє, коли Кабмін погоджує кандидатуру нового голови Закарпатської ОДА, але цю кандидатуру ніяк не затверджує президент. Здається досить дивним, чому і як починаючи з 24 грудня 2019 року (дня звільнення з губернаторства Ігоря Бондаренка), в команді президента не можуть віднайти «підходящої» кандидатури на очільника області. Чому звільнили Бондаренка – тепер вже відомо – не сподобались результати до місцевих ОТГ, які відбулись 22 грудня, і там до влади на місцях прийшли хто завгодно, але «не слуги».

Не буде новиною теза про те, що керівник облдержадміністрації – це людина, яка у своїй області представляє президента й уряд водночас. В ідеалі голова ОДА впроваджує політику голови держави в регіоні та повністю контролює ситуацію на місці. Ключові завдання губернатора – з одного боку, активно комунікувати з місцевими елітами й силовиками, а з іншого – працювати з електоратом, аби на виборах забезпечити максимальний результат президента чи його партії. Іншими словами, умілий губернатор – це цар і бог в області. Він має контролювати обласний бюджет, тримати в руках облраду, домовлятися із міською владою. Навіть більше, він може контролювати й опозицію. Якщо ти – профі, опозиція погоджує з тобою свої дії. Наприклад, хочуть провести акцію: підходять і просять дозволу у губернатора. 

Вочевидь, президент Зеленський вже зараз роздумує над місцевими виборами (коли б вони не відбулись – чи то в жовтні 2020 року, чи то в березні 2021, як вже натякають в кулуарах парламенту). І тому права на помилку, черговий раз поставивши «не ту людину» на Закарпатті, В.Зеленський вже не має. Це очевидно витікає з тих новин, які стосувались призначення губернатора Закарпаття за останні три місяці. Так, спочатку, наприкінці січня цього року в губернаторське крісло хотіли посадити офіцера СБУ, а потім бізнесмена Микиту Михайлюка. Його кандидатуру затвердив Кабмін, але наказ Зеленський не підписав. У кулуарах влади почалися чвари і потім виник ще один кандидат на голову Закарпатської ОДА — Роман Мегела, власник рекреаційного комплексу «Камелот» у Невицькому. Однак і його не затвердили. Тепер в квітні знову говорять про чергового «силовика» - офіцера СБУ Олексія Петрова.

«Силовий» варіант вирішення кадрового питання на Закарпатті розшифровується просто: призначення новим керівником Закарпатської ОДА силовика показує на очікування результату, який більше залежить від дисципліни та порядку. Дії військових людей тренуються різного роду "вводними" до автоматизму та швидкого реагування в ситуації. Мабуть, такою бачить ситуацію на Закарпатті Кабінет міністрів України. Відтермінування призначення лише додатково підкреслює його значимість. Але насправді не все так просто.

Насамперед, на що слід звернути увагу, це на особистість ймовірного нового очільника регіону. За два дні до погодження О.Петрова на засіданні Кабміну, на всю Україну прогриміло затримання генерала СБУ Валерія Шайтанова. Він виявився агентом ФСБ Росії і зливав інформацію про всі силові операції СБУ. Існує версія, що Шайтанов обіймав настільки високу посаду в СБУ, що його ніколи б і ні за що не розкрили, якби не випадковість – американські розвідники, які шпигували за його російським куратором, зацікавились, а з ким це він так часто спілкується в Мюнхені та інших містах Європи. І вже тоді, ідентифікувавши особу генерала СБУ, передали «у розробку» вітчизняним спецслужбам. Так ось, кандидат на посаду голови Закарпатської ОДА виявився близьким соратником затриманого Шайтанова, у якого Петров був заступником у 6-му управлінні Центру Спеціальних Операцій «Альфа» у 2016 році. За інформацією з джерел в СБУ в столиці - Шайтанова завербували задовго до Євромайдану. Тому усі, хто працював із ним після 2013 року - під питанням. Затримання відбулось хоч і не раптово для президента (напевне, І.Баканов про все доповів особисто главі держави), але очевидно, що В.Зеленський не ризикнув призначати Петрова саме 16 квітня, а вирішив його ретельніше перевірити.

З О.Петровим пов’язаний іще один цікавий нюанс. Завдяки заступництву Шайтанова Олексій Геннадійович не тільки отримав звання «Заслужений юрист України», але й очолив у 2017 році Департамент контррозвідки СБУ. На цій посаді Петров запам’ятався досить незвичними «розкриттями». Зокрема, саме він є автором «справи Савченко-Рубана», згідно з фабулою якої народний депутат Надія Савченко мала з гранатомету розстріляти Верховну Раду, пливучи по Дніпру на маломірному плавзасобі, а також розкрив замах на вбивство російського журналіста Аркадія Бабченка та півсотні його українських колег, розправитись з якими наказав особисто Путін. Щоправда, в ЗМІ пишуть, список жертв для Путіна складала прес-секретар тодішнього генерального прокурора Лариса Сарган, але то вже таке.

Найбільш успішною оперативною комбінацією Петрова, за словами київського журналіста Володимира Бойка, стала так звана «справа Лабутіна-Заярнюка»: ці два бізнесмени, як виявилось, начебто «готували державний заколот і збройне повалення в Україні конституційного ладу». Внаслідок рішучих дій Департаменту контррозвідки СБУ колишній керівник «Укрспирту» Михайло Лабутін отримав політичний притулок у Румунії, а контролювати спиртові потоки став Олексій Петров – принаймні, так стверджує сам Лабутін. Це непідтверджена інформація, але вона додає нових штрихів до постаті ймовірного нового губернатора Закарпаття.

І вже зовсім фантастично звучить припущення деяких журналістів про те, що В.Зеленського відмовили від призначення Петрова закарпатським губернатором, тому що він в АТО заробляв на цигарках, які в Донецьку виготовляє фабрика «Хамадей» і контролював їх контрабанду в Європу через територію України. Навіть якщо це напів-правда, звичайно, що таке призначення в регіоні мало б результат вибуху бомби. Тому тут, дійсно, велике запитання, а чи взагалі призначать О.Петрова губернатором Закарпаття. І тут ми відступаємо від обговорення окремих особистостей і розмірковуємо над тим, а хто і як маєте керувати закарпатцями. Очевидно, що прихід до влади Володимира Зеленського перевернув з ніг на голову усю українську політику. Зеленський повністю перезавантажив Банкову, вже двічі зібрав новий Кабмін, його партія сформувала монобільшість в парламенті. Однак цунамі оновлення влади зупинилося відразу за межами столиці. І в регіонах все вже давно не так однозначно, як того хотілося б президенту. А немає підтримки в регіонах – вже й монобільшість інколи зовсім не схожа на «моно».

Як я вже казав вище, попереднього керівника краю Ігоря Бондаренка Президент Володимир Зеленський звільнив через півроку після призначення. На фоні старожила-губернатора Геннадія Москаля, який на посаді керівника ОДА працював майже “п’ятирічку”, це звільнення виглядало якимось дивним. А ще не дуже вмотивованим, нелогічним і скороспішним. Принаймні для закарпатців, бо наша ментальність така, що чужинців сприймаємо негативно апріорі. Не тому, що є агресивними, як кажуть, «за кров’ю», а тому що він «не свій», «не розуміє специфіки краю». З чужинців закарпатці сприйняли тільки Москаля, який всіма силами намагався стати "своїм", а до того навіть за часів Радянського Союзу на чолі Закарпаття намагались ставити лише вихідців з краю. І не випадково.

В цьому контексті можна згадати 1980 рік, коли звільнили першого секретаря обкому партії корінного закарпатця Юрія Ільницького, а призначили Генріха Бандровського, який очолював львівський міськком партії. В ЗМІ пишуть, що навіть тоді виникли побоювання, що через незнання місцевої специфіки виникнуть і конфлікти з місцевою елітою, і перекоси у кадровій політиці. Як власне, і сталося. Більше такого не повторювалось. А де зараз гарантія того, що гладко пройде адаптація будь-якого іншого іванова, петрова чи михайлюка? Чи зможе він одразу знайти спільну мову з депутатським корпусом, “грандами” місцевого політикуму, які не дуже прихильно можуть зустріти “зеленського” ходока з-за Карпат? Наприклад, у краї не є рідкістю паводки, і що робитиме “губернатор”, який уперше почує або побачить повеневу картину? Тим паче, що й нинішне керівництво в ОДА також “молоде” та нове, яке також ще не мало справи з цими й іншими викликами, складнощами. І таких нюансів може бути значно більше. Бо вже зрозуміло, що після карантину ледь “не з колін” доведеться відроджувати в області деякі галузі, дати їм, як й іншим важливим напрямкам соціально-економічної сфери, друге дихання. Інвестиції, безробіття, контрабанда — це крихта того, що хвилює, болить, непокоїть і жде вирішення. Людина, яка належно не обізнана із закарпатською специфікою, “плаває” у хвилях його менталітету, може наламати дров, тобто ще більше “опустити” край, загострити в ньому кризові явища, тобто заблудитися у містечкових нетрях. 

І тут я повністю погоджуюсь з думкою народного депутата, авторитетного політика України і Закарпаття Віктора Балоги, який вчора сказав наступне: «Невміння та нездатність організувати роботу. Випадковість або посади за кумівством. Некомпетентність та професійна непридатність. … Це ті проблеми, які були в країні роками, але мало кого хвилювали, крім тих людей, які із ними безпосередньо стикались. На жаль, для нас всіх через епідемію саме вони стануть вирішальними у швидкості подолання хвороби, як в окремих містах чи областях, так і в країні в цілому. Вже сьогодні видно, хто з губернаторів має авторитет в області та реально керує ситуацією, а хто не знає, що робити та провалив роботу. В будь-якому випадку, через те, що сьогодні у владі на різних рівнях велика кількість людей, які не мають необхідних професійних якостей та не розуміють, як боротися з коронавірусом, нас чекають гірші часи. Бо некомпетентність завжди має катастрофічні наслідки».

Підсумовуючи все вище сказане, в мене виникає просте і риторичне запитання: чому влада, якщо вона хоче бути демократичною, не враховує регіональну специфіку, і не здійснює реальну, а не надуману децентралізацію? Для цього треба зробити не так вже й багато: зустрітись з представниками політичних еліт та громадськості Закарпаття, прислухатись до думки краян, хто має стати очільником Закарпатської області. Саме такий підхід - призначення на посаду губернатора Закарпаття не просто вихідця з нашого краю, але професіонала й досвідченого управлінця - вирішило б і глобальний кадровий голод команди президента в регіоні, і показало б краянам, що у вертикалі влади нарешті припинився хаос з "пошуку нових обличь", а почалась нормальна робота.