Пастка “вдячності” без цензури

Сьогодні представляю вашій увазі тему, яка особисто мене часто переслідує: вдячність та її наслідки. З дитинства в нас виховують «собаку Павлова»: поділився мандаринкою – розумник, уступив місце бабусі – на тобі цукерочку (якою теж треба ділитися). І все би добре, бо ж слова подяки - це «усні погладжування», які здатні заспокоїти і зігріти своєю теплотою; похвала та вдячність надихають на нові звершення, надають крила, які піднімають тебе все вище і вище…поки в один, не зовсім прекрасний момент, ти просто гепаєшся на грішну землю з отої неймовірної височини. Адже реалії життя показують, що твоя щедрість та саможертовність не завжди (аби не сказати рідко) призводить до виникнення «вдячного рефлексу». На практиці, ти ділишся мандаринкою, а від тебе чекають ще й іншу її частину, уступаєш місце – відчуваєш на собі осудливі погляди, чого зробив це так пізно. А ти і далі перебуваєш в режимі очікування, продовжуючи робити «добро». Ні, не варто думати, ніби попередні рядки закликають припинити робити щось на благо інших. Вони, радше звертають увагу на те, з яких спонук твориться таке добро: з почуття обов’язку (як реакція на когось чи щось, рефлекс), чи безумовно, бо це приносить задоволення тобі особисто. Чому це важливо?

Якщо кожен раз, коли ти йдеш на поступки, жертвуючи власними інтересами, ти, свідомо чи підсвідомо, чекаєш того ж у відповідь, або хоча б якогось визнання, це вбиває – тебе особисто, потихеньку, непомітно, як нікотин. Поступка за поступкою, послуга за послугою – напруження наростає, і в один момент ти лопаєшся як мильна бульбашка. Здають нерви, наступає емоційне вигорання, стреси вже важче і важче долати. Світ втрачає барви, всі навколо, раптом перетворюються на невдячних гадів. І не лишається нічого, окрім як, насупившись, сипати прокльонами всіх і вся. Але хіба ти особисто нічого не отримуєш натомість?

Візьмемо до прикладу батьків. Починаючи з незручностей під час вагітності і закінчуючи недоспаними ночами, коли підліток пропадає на вечорницях, батьки роблять все можливе для того, аби зрештою їх чадо змогло повноцінно функціонувати у соціумі. І коли дитина перетворюється в повноцінну особистість, не виправдавши очікувань (не ті оцінки, не та професія, не той шлюбний партнер…) починаються взаємні претензії: та я ж тебе не для того народжувала, не для того ночі не спала, не для того віддала у кращий ВУЗ…і ще купа всяких «не для того». І офігівають від відповіді: я на світ не просився! Воно звичайно грубо, але хіба дитину народжують не для себе? Хіба вбита горем мама, котра в 30 ще не має дітей, думає про те, якою буде вдячна та дитина, коли нарешті прийде в цей світ? І хіба народившись, дитина не дарує подружжю унікальну нагоду бути БАТЬКАМИ?

Це лиш один з прикладів. Але мораль його така: твої саможертовність і доброчесність вже самі по собі дають тобі те, чого ти ніколи не отримаєш без них – почуття потрібності і не беззмістовності існування! Допомагай людям безкорисливо і не чекай нічого взамін, тоді ТЕБЕ НІКОЛИ НЕ спіткає розчарування!