Закарпаття має шанс

Сонячний весняний день. Київ. Центральний залізничний вокзал. Біля вагонів поїзду «Київ-Ужгород» метушиться чимало людей. Очікуючи доки провідник призначеного мені долею і працівницею залізничної каси вагону проведе «паспортний контроль», розглядаюся і прислухаюся до голосів оточуючих. Виявляється, що більша частина подорожуючих в напрямку Закарпаття таки є закарпатцями – яка приємна несподіванка.

«Просканувавши» суворим поглядом спочатку мій квиток і паспорт, потім мій фейс, а потім знову паспорт і квиток, провідник видає коротке: «Проходіть»…

Ну що ж, «митниця дала добро» і я добираюся до свого місця першим – все можна відпочивати. Більш ніж на чотирнадцять годин ця велика металева коробка буде моїм домом. Цікаво, з якими сусідами доведеться ділити тимчасове помешкання? А сусіди не забарились. Вже за кілька хвилин на «окуповану» мною територію заходить двоє чоловіків. Як з'ясувалось пізніше це земляки-закарпатці, зять з тестем, які разом працювали на будівництві неподалік Києва, а зараз обоє повертаються додому.

Вагон поступово заповнюється і стає зрозуміло, що мої сусіди не єдині хто повертається з заробітків. У сусідньому «відкритому купе» плацкарту також їде компанія з Тячева – були на будівництві в сусідній РФ. А далі ще і ще… Загалом значна частина пасажирів вагону це якраз заробітчани.

Все, час рушати. Нарешті! Багатотонна гордість радянського машинобудування зразку 70-х починає поволі рухатись. Незважаючи на почесний вік і непочесний стан вагонів тут досить тихо – шуму практично не чути. Проте це хибне враження – тільки поїзд покидає межі міста і набирає швидкість шуму стає більш ніж достатньо, а тому подорожуючі змушені розмовляти голосно. З цього моменту діалоги в поїзді автоматично переходять в розряд публічних дискусій і стають досягненням громадськості…

Мої сусіди виявились напрочуд комунікабельним людьми - розмова зав’язується відразу.

«Приїдете додому, хоч відпочинете від роботи…» - роблю таке припущення і відразу ж наштовхуюсь на відповідь молодшого Василя (обидва сусіди Василі):

«Та де там, зараз дома треба перекрити дах по-новому, а потім починаємо добудову робити - синові вже 14, за кілька років женитися буде, як невістку приведе, то де будуть жити?..»

Не встиг молодший Василь завершити оприлюднення своїх будівельних планів та перспектив, як до розмови підключився Василь старший:

«А корови? Зараз вже пора починати косити траву та і свинчатко мусимо одне докупити, а може і два (дивиться на зятя – авт.) купимо…»

«На цей раз – продовжує Василь молодший – з’їздили вдало, хазяїн розрахувався добре, жили в нормальних умовах…»

Вже пізніше вони обоє розповіли мені історію про те, як минулого разу працювали на будівництві санаторію під Києвом. Працювали три місяці, жили в «воєнно-польових» умовах. Власник об’єкту щодня обіцяв, що розрахується і врешті-решт «розрахувався» - привіз з собою приватну охорону і попередив, що на те щоб зібрати речі і забратися в робітників є 15 хвилин…

Вже було близько десятої і мої сусіди заснули. Проте в сусідньому купе розмова тільки набирає обертів. Тячівська бригада, якраз обговорює випадки коли наші земляки, які працюють в Росії, потрапляють до рук місцевої поліції або ж місцевого криміналітету (інколи ці структури діють разом). Зазвичай, після таких «зустрічей на міждержавному рівні» українська сторона залишається з дуже обмеженою кількістю коштів.

Після такої складної теми почалось обговорення більш приємних речей. Хтось заробив трошки грошей і вирішив одружитися, хтось розпочне ремонт в домі, хтось заробив кошти і зможе забезпечити своїм дітям вищу освіту, хтось планує купити автомобіль…

Десь до години одинадцятої тривають розмови, а потім все стихло. Більшість пасажирів поїзда «Київ-Ужгород» закутавшись в фірмову смугасту постільну білизну засинали, а мені з голови не йшла думка. Виявляється основою майбутнього розвитку Закарпаття є не його корисні копалини, не якісь так макроекономічні показники і навіть не зовнішньополітична діяльність, на яку покладається багато надій… Основою розвитку нашого краю є якраз ті самі чоловіки та жінки, які наче вічний двигун працюють в далеких світах, щоб потім повертатися сюди додому і тут далі трудитись задля покращення свого побуту та життя своїх близьких. Основою нашого краю є також унікальний закарпатський менталітет, який змушує піклуватися не тільки про себе, а й про два старші та три молодші покоління своєї родини. Жодна політична сила, жоден уряд не зробив для нашого краю більше ніж зробили ці сотні і тисячі чоловіків та жінок.

Якби ще всі ці люди мали можливість працювати і достатньо заробляти тут на своїй рідній землі. Скоріше всього тоді нам би заздрили навіть в Швейцарії…