1 травня знов відчула себе нажопницею!

Сталось так, що більше року я навіть мріяти про мотоцикли не могла. Вісім місяців тому в нас народився син, а з немовлям, як відомо  далеко не заїдеш). І ось, 1 травня – в Мукачеві щорічний зліт байкерів, відкриття сезону. Раніше завжди приїздила сюди з друзями, ужгородськими байкерами. Зараз живу в Мукачеві, тож їхати далеко не доводиться! Вже напередодні в місто почали злітатись мотоциклісти, і цей до болю знайомий рев моторів просто розривав душу, бо розуміла - цього року на байк мені не сісти…

Отож, ми з чоловіком та дитиною просто вирішили піти на зліт прогулятись, зустрітись зі старими знайомими. До того ж, чоловіку потрібно було зробити фоторепортаж. Прийшли до «Трактиру», привітались на реєстрації, і тут почалось: з усіх сторін купа знайомих байкерів. З декотрими, свого часу, я проїхала не один кілометр, а дорога, як знаю, зближує. І ось вони всі тут зі своїми залізними конями, з старими-новими нажопницями, такі близькі і водночас далекі… Посиділи, випили пива, поговорили… Кілька годин промайнули непомітно, а вже оголосили формування колони. Всі почали збиратись біля своїх мотоциклів. Знову рев моторів, кілька хвилин і колона вже готова рушати. А я стою і в розпачі думаю: невже я нікуди не поїду? І тут чоловік каже: так, їдь, я побуду з малим, зробиш фоторепортаж. Моїй радості не було меж, все таки він найкращий в світі чоловік!!! Та ось до мене доходить, колона вже рушає, а байкера, який би взяв мене нажопницею, я ще не знайшла! Дивимось, поруч знайомі та місць немає, а збоку сідає на свого залізного коня якийсь незнайомий, здоровенний рудобородий грізного виду байкер. Часу на роздуми немає, підхожу і прямо заявляю: візьмеш нажопницею? І вже скромніше: мені фоторепортаж зробити треба… А він так глянув, ну думаю все не візьме, і каже: запригуй бігом, стартуємо! Помахала рукою чоловікові з дитиною, проїзджаючи повз, і все – ми вже в середині колони. Зрозуміла, що сталось, вже коли колона під’їхала до шлагбауму, що на пл. Миру. Познайомились ми вже в дорозі. Мого грізного супутника звали Андрієм, серед байкерів більш відомого як «Леєр». Він приїхав зі Львова. Розговорились, як виявилось, в нас багато спільних знайомих.

Ще ніколи я не їздила на байку з таким задоволенням!!! Одразу згадались часи «героїчного минулого». Купа емоцій, вітер в обличчя, скуйовджене волосся… ось вона – свобода!!! Виїхали за місто, коло по трасі, кілька вузеньких вуличок і ми вже в «Каштанчику». Дружня атмосфера, веселий гомін байкерів, довжелезна черга «жаждою томимых» за холодним пивом і квасом. Час летить непомітно. І от ми вже знову в сідлах, їдемо вшанувати пам'ять загиблого два роки тому байкера Яцкова Олега Павловича. В колоні – тільки друзі та родичі. Дорогою згадались ті часи, коли він був ще з нами… завжди усміхнений і позитивний. Я навіть боялась обернутись, здавалось що Павлович їде поруч. Можливо, з мене не вийде хороший журналіст, та фотографувати на кладовищі в мене не піднялася рука. Скажу лише одне, всі намагались посміхатись та виходило тільки зі сльозами на очах. І от – дорога назад. Остання зупинка – «Гавань». Тут мене вже чекає чоловік і маленький… Ну і бокал холодного пива з дороги. Тут проходитиме культурна програма і виступ угорського кавер-гурту AC/DC. Прощаємось з Андрієм, останній погляд на безліч залізних коней на берегу Латориці, нам вже час додому…

І все-таки правду кажуть, байкер – це на усе життя…