Посвята батькові

31 серпня виповнилось сорок днів, як догоріла земна свічка найдорожчої для нас людини, нашого батька, Людини з великої літери – Гарагонича Василя Васильовича. Ми довго не наважувались писати ці рядки, бо у важку втрату, яка спіткала нашу родину, не віриться й досі…

Відчайдушний романтик, правдолюб, нескінченний оптиміст, справжній патріот свого краю – це все про нього. Він був з когорти тих, хто своїм життям і вчинками продемонстрував свою людську велич. Тато завжди був справжнім, не вмів довго злитись, і завжди та усім вибачав.  Підкуповував оточуючих своєю щирістю, неординарним мисленням та енциклопедичною пам’яттю. У будь-якому співрозмовнику Батько бачив передусім Людину і не суттєво чи це був глава Адміністрації Президента, чи звичайний молодий ромський художник-початківець. І цей факт не може не заслуговувати на повагу. 

Усі, з ким бодай раз пересікались Батькові життєві шляхи, не могли залишатись байдужими до його постаті. У 2010 році після довгих вагань, коли ми все ж вмовили його спробувати свої сили в політиці та балотуватись до міської ради, без роздумів визначились, що побудуємо передвиборчу кампанію під гаслом «Людина слова». Вже зараз, озираючись у минуле, починаємо аналізувати і розуміємо, що кращого синоніму до його особистості навряд чи знайдеш. Він був справжньою Людиною слова, вмів невимушено створювати справжні шедеври, які вилились в численні журналістські та наукові публікації. Навіть найбільш звична і банальна історія з його вуст лунала як справжній гостросюжетний детектив, який тримав увагу слухача до останньої хвилини. Це був рівень його мистецтва володіння словом. Зрештою, і публікації, не одну сотню яких було розміщено в газеті «Панорама», демонстрували рівень інтелекту автора, який в кожному герої своїх оповідей знаходив щось особливе, рідне та привабливе для читача.

Була в нашого Батька ще одна важлива риса, яка з перших до останній днів виділяла Його з-поміж інших – почуття гумору. Жодне святкування будь-якої події не обходилось без посмішок. Анекдоти, кумедні історії, які Тато переповідав сотнями, а може і тисячами, у поєднанні із сотнями віршів класиків, які він вміло використовував у потрібному місці у потрібний час, заворожували людей. І навіть в найскладнішій ситуації, коли здавалося, що весь світ рушиться на твоїх очах, Тато вмів своїм геніальним почуттям гумору розрядити ситуацію і невимушено підбадьорити співрозмовника.

Справжній лідер, який вмів заряджати усіх, хто поруч, своєю енергетикою – не раз доводилось чути подібні епітети про Тата. Повертаюсь в історію його життя, починаєш розуміти, що це не просто слова. Він був завжди і у всьому перший, але при цьому ніколи не літав десь в небесах від успіху. Саме Батько відстояв і фактично реанімував газету «Панорама», яка перебувала на межі закриття. Окрім того, Йому вдалось стати першопрохідцем у питанні роздержавлення комунальних ЗМІ. І робив він це не тоді, коли держава врешті надумала відпустити комунальні газети у вільне плавання, а за 13 років до цього у далекому 2003 році. Зголосився на свій страх і ризик стати першим деканом новоутвореного факультету туризму Мукачівського технологічного інституту, який завдяки його природженим лідерським та організаторським здібностям вдалось підняти на пристойний рівень. Не кожен читач знає, але саме Василю Васильовичу належить ідея створення першого і єдиного у місті над Латорицею мультимедійного прес-центру «Панорама». Здавалося, що немає такої галузі, в якій Батько не міг би реалізувати себе і показати результат. Якби його земна свічка не догоріла так скоро, переконані, що Батько потішив би себе і своїх друзів та близьких не однією великою справою.   

Серед усіх життєвих якостей нашого дорогого Нянька була одна, яку Він привив і нам. По суті, ця річ стала його життєвим кредо та дивізом по життю. Батько вчив нас ніколи не здаватися і йти до кінця. Його хоча і коротке, але надзвичайно яскраве і різнобарвне життя, було найкращим прикладом цього. Навіть в останні хвилини свого життя, будучи на лікарняному ліжку, він боровся і не здавався, демонструючи нам, що своєму девізу життя не зраджує ніколи.

Чи прийде до нас усвідомлення того, що Тата немає поруч? Не певні. Є величезна спустошеність всередині і біль, який не відпускає. І попри це відчуваємо, що Батько десь поруч…

Нам, на жаль, не вдалось врятувати тебе, Няньку. Але обіцяємо, що станемо гідними продовжувачами Твоїх справ. Ніхто не вічний, все минає, а добре ім’я житиме вічно!

Пам’ять про чудового і люблячого Батька, який жертвував собою заради своїх дітей, залишиться з нами назавжди.

Спочивай з миром, Тату! Вічна Тобі пам’ять…

Сини Іван та Василь