Юрій Туряниця: “У спортивному орієнтуванні завжди є місце для спілкування з природою”

Офіційною датою народження спортивного орієнтування як виду спорту на теренах колишнього СРСР вважається 12 жовтня 1963 року. В той день в урочищі Поташня, що знаходиться на кордоні Ужгородського та Перечинського районів Закарпаття, розпочалися Перші Всесоюзні змагання з орієнтування. Вже за рік-другий, а особливо – у сімдесяті роки, спортивне орієнтування в нашій країні розвивалося бурхливо і в найрізноманітніших варіантах.

На жаль, якимись суттєвими досягненнями у той період закарпатські орієнтувальними похвалитися не можуть – в нашій області по-справжньому масовим та "продуктивним" цей вид спорту став лише з початком 80-х років.

Але, виявляється, у Сваляві живе і працює людина, ім'я якої ще у 70-х було відомо кожному орієнтувальнику України, яку побоювалися, але поважали суперники, любили і обожнювали учні. Зараз у це важко повірити, але завдяки закарпатцю Юрію Туряниці – вчителю і тренеру з маленького містечка Коростень, збірна команда Житомирщини на рівних боролася з киянами, харків'янами та дніпропетровцями, дев'ятеро його учнів стали майстрами спорту СРСР зі спортивного орієнтування, виступали у складі збірної СРСР, здобули чимало гучних перемог на всесоюзних та міжнародних змаганнях.

Ось як розповідає про свого першого тренера Юрія Семеновича Туряницю черкащанка Тетяна Божко (Васянович) – нинішній президент Федерації спортивного орієнтування України (багаторазова чемпіонка України, чемпіонка світу 1997 року серед ветеранів, чемпіонка Європейських ігор ветеранів 2008 року, майстер спорту СРСР та України, президент ФСОУ у 2007-2013 рр.): - У народі кажуть: "спортсмен від Бога". Не буду сперечатися, тому що є такі особистості, які ще з дитинства виділяються серед своїх однолітків за фізичними показниками. Однак з будь-якого спортсмена-початківця ще треба зробити майбутнього чемпіона. І тут все навантаження, безумовно, лягає на плечі тренера – людини, яка на певний період часу стає для свого підопічного другим батьком. Саме таким і був для нас наш вчитель географії Юрій Семенович Туряниця. Він прикладав максимум зусиль, щоб долучити своїх учнів до цього надзвичайно цікавого спорту, його робота завжди викликала захоплення і повагу в нас і наших батьків. Це саме він зробив з мене спортсменку і для всіх своїх учнів він завжди був і є "тренером від Бога".

Микола Місюра (Одеса), голова колегії судів, член Президії ФСО України (чемпіон СРСР 1985 р., багаторазовий чемпіон СРСР серед студентів): - Я почав займатися спортивним орієнтуванням у 1971 році. Юрій Семенович викладав в нашій школі географію і тренував важкоатлетів. І я записався до нього у секцію. Пізніше він став вести туристичну секцію і я перейшов до неї разом з ним. Ми ходили у походи, брали участь у туристичних зльотах. Поступово в нашій секції почало переважати спортивне орієнтування, займалися ми настільки серйозно, що з часом тільки з моїх однокласників троє стали майстрами спорту СРСР, а ще троє виконали норматив кандидата у майстри. Всіх нас Туряниця "підчепив на гачок" орієнтування".Довідка.

Юрій Семенович Туряниця народився 10 квітня 1938 року на Свалявщині – у простій селянській родині з села Солочин. Початкова школа, яку він відвідував у рідному селі, у 1947 році набула статусу семирічної. Директором тоді була Олена Іванівна Цоклан, яка очолювала педколектив з 1946 до 1949 р. У 1949-1954 роках директором школи був Василь Іванович Улиганиць. У 1956 році закінчив Полянську середню школу, вчителем історії в якій працював досвідчений педагог, випускник Празького університету Дмитро Федорович Циганин. Саме завдяки його неперевершеним урокам і обрав майбутню професію Юрій Туряниця, поступивши того ж року на навчання до історичного факультету Ужгородського Державного університету. У зв'язку з великою нестачею вчителів географії в 1960 році на останньому курсі істфака УжДУ запровадили викладання фізичної та економічної географії – планувалося, що вже найближчий випуск отримає дипломи вчителів історії та географії. Але "нагорі" щось "не зрослося" і 1961-го університет знов випустив "чистих" істориків, правда з записом у дипломі про "поглиблене вивчення географії".

В один з лютневих днів ми домовилися з Юрієм Семеновичем про зустріч, де й поспілкувалися.

– Юрію Семеновичу, як ви прийшли у спорт? Чи була ваша сім'я спортивною?

– На другому курсі УжДУ, мій хороший товариш Валерій Самойленко (до речі, тоді рекордсмен Закарпаття з потрійного стрибка) порадив мені відвідати атлетичний зал на вулиці Кремлівській. Зайшов – сподобалося. Почав займатися важкою атлетикою у тренера Степана Петровича Гавацко. Невдовзі виконав норматив 1-го розряду, виступав у півсередній вазі. Кращі мої результати: у ривку 112 кг, жим 95 кг, товчок 142 кг. Був учасником першості України серед студентів, що проходила у Донецьку. Певний час також займався класичною боротьбою.

Моя сім'я не була спортивною. Мати працювала в полі, батько – у лісі зі своїми волами. Я малим допомагав батькам з марго (худобою), приглядав теля. Жили ми вдев'ятьох у старій однокімнатній хижі вкритій шинглами (колотою дошкою). У вільний час часто грав у футбол з однолітками на околиці села, нерідко ми з хлопцями влаштовували бійцівські забави – стінка на стінку, купалися в річці Пині та ловили в ній голіруч морену (рибу). Батьки вчили мене, що будь-якою справою в житті треба займатися ґрунтовно і серйозно, вони були справжніми закарпатцями: працьовитими, чуйними і порядними.

– А як ви опинилися на Поліссі?

– Після закінчення університету за розподілом мене відправили працювати на рідну Свалявщину – до Керечанської середньої школи вчителем історії і географії. 3 січня 1962 року я одружився з однокурсницею Тамарою Мороз з Ланчина, що на Прикарпатті. Жилося складно: власного житла не було, працювали – я на Закарпатті, вона – з іншого боку Карпат.

З вересня у Коростені, де у дружини жила рідня, нам пообіцяли надати і роботу, і житло. Тодішній завідувач Свалявським райвно Микола Павлишинець не хотів відпускати, то ж довелося їхати до Ужгороду до начальника облуправління освіти Гомоная. Переїзд дозволили. Але вже восени ситуація у Коростені змінилася, тож перші 6 років я працював у школі села Холосно Коростеньського району. Влітку добирався на роботу велосипедом, ну а зимою доводилося щодня 15 кілометрів доїжджати дизелем, а потім ще 3 км долати пішки. В школі крім уроків вів спортивну секцію. Вже наступного року наша шкільна команда перемогла в районній першості з футболу і потім на протязі 5 років утримувала цей титул. Також я продовжував займатися й важкою атлетикою – виступав за Коростень на першості укради ДСТ "Локомотив". У 1968 році новий завідувач райвно Іван Гітуляр – колишній комісар партизанського з'єднання, що діяло під час другої світової війни на території Житомирщини, запросив мене на роботу учителем географії до Коростенської СШ №6.

– Розкажіть про те, як ви стали орієнтувальником.

– Ще до переходу на роботу до Коростеня я зі своїми учнями приймав участь в районних туристичних зльотах. Проводилися вони на стадіоні по простій, якщо не сказати – примітивній – схемі. У 1969 році, після чергової поразки збірної району на обласних змаганнях (останнє місце на протязі п'яти років поспіль) завідувач райвно влаштував на районній нараді вчителів серйозний прочухан. Я не втримався і висловив свою думку з приводу того, якими повинні бути туристичні змагання. Вже за кілька тижнів вийшов наказ по управлінню освіти, яким, першим пунктом, мене призначили відповідальним у районі за розвиток туристично-краєзнавчої роботи, а другим пунктом – вперше відкрили при Будинку школярів дві туристичні групи.

У ті роки змагання з орієнтування були у програмі майже всіх туристських зльотів школярів, вони набули популярності серед вчителів.

В мене певне поняття про орієнтування на той час вже було – адже в УжДУ у нас були щотижневі обов'язкові заняття на військовій кафедрі. Орієнтуванню в армії завжди приділялася чимала увага, оскільки воно допомагає військовослужбовцям легко і точно орієнтуватися на незнайомій місцевості в самих складних умовах, вправно і швидко пересуватися поза дорогами, долати природні та штучні перешкоди. Курс військової топографії у нас викладав завкафедрою полковник Адмайкін (на жаль, не пам'ятаю його імені), причому практичні заняття обов'язково містили змагальні елементи.

Все це і стало в нагоді при підготовці до змагань. Пізніше вдалося прийняти участь у кількох тренерських семінарах, дістати методичні розробки з підготовки спортсменів-орієнтувальників, організації та проведення змагань.

Домовився з військоматом і отримав можливість зробити вручну копії з кількох топографічних карт околиць міста (тоді всі картографічні матеріали носили гриф "секретно"). Використовуючи їх, вже наступного року зробив першу на Коростеньщині спортивну карту біля села Тартак, потім карти ДОКа, "Пугачовка", "Ємельянівка" (разом з Володимиром Іваненком). У 1971-му вперше організував семінар для вчителів шкіл міста. Тоді ж започаткували проведення щорічних чемпіонатів Коростеня серед школярів, який збирав до півтисячі учасників.

З 1972 року ми почали проводити обласні змагання школярів зі спортивного орієнтування поза програмою туристичних зльотів. Того ж року біля села Тартак по моїй карті відбувся фінал Всеукраїнських змагань серед школярів. Саме у сімдесятих роках спортивне орієнтування на Житомирщині зазнало бурхливого розвитку, а юні спортсмени та спортсменки почали здобувати перемоги на змаганнях різного рангу.

– А як же школа? Ви залишили її?

– Та ні, до 1976 року я викладав історію та географію в СШ № 6, потім працював завучем СШ № 10, з 1980 – у школі-інтернаті, пізніше 7 років пропрацював заступником директора профтехучилища, а у 1989 році на перших виборах директора педколективом був обраний директором загальноосвітньої школи №4. У 2005-му моя школа отримала статус гімназії.

– Які команди ви тренували? Ваші найвищі досягнення як тренера?

– Ну, насамперед я опікувався командами шкіл, в яких працював. Багато років поспіль збірна Житомирщини майже повністю складалася з моїх вихованців, тож довелося керувати і збірною. Вже у 1972 році до нас прийшли перемоги на республіканських змаганнях – першою "ластівкою" стала Таня Васянович (зараз Божко), яка перемогла у фіналі Всеукраїнських змагань серед школярів, що проходили у нас в Коростені. Наступного 1973 року на подібних змаганнях, які проводилися на моїй рідній Свалявщині – на перевалі Уклін – вона повторила свій успіх. У серпні 1974-го Тетяна у складі збірної України виступала в Литві у фіналі Перших всесоюзних змагань школярів, пізніше взяла участь у міжнародних змаганнях у Болгарії. Призерами різноманітних всеукраїнських та міжреспубліканських змагань були також Любов Ходаківська, Віктор Медведчук, Наталія Корминець, Світлана Ісакова, Антоніна Нікітіна, Юрій Кудренко, Олена Вигівська, Тетяна Найдіна, Юрій Черепанський, Сергій Давиденко, Віктор Хойда, Леонід Корзун, Павло Юркевич та інші.

У середині 70-х, разом з киянином Олегом Матюшковим та лучанином Леонідом Толстіхіном, я працював зі збірною командою школярів України. В 1976-му наші підопічні перемогли на "школярському" Кубку СССР, що проходив у Дніпропетровську, а наступного року у російському Ярославлі зайняли друге загальнокомандне місце на чемпіонаті СРСР серед школярів. До речі, багато хто з того складу команди і нині активно працюють в орієнтуванні і успішно виступають у ветеранських змаганнях. Так, наприклад, Віктор Білошицький був президентом Федерації спортивного орієнтування Києва та України, і головним суддею Чемпіонату світу зі трейл-орієнтування 2007 року, Віталій Петров є суддею міжнародної категорії, займає дуже відповідальну посаду секретаря національної федерації і є провідним тренером з неолімпійських видів спорту Державної служби молоді та спорту України, віце-президентом української федерації орієнтування обирався Євген Фулеров. Тренерами у Києві та Херсоні успішно працюють Ніна Клочко (Петрова) та Людмила Титаренко (Плохенко), а Ольга Біба є головою та художнім керівником артистичного товариства "Фуете" у Стокгольмі. Крім них у складі нашої збірної виступали Жанна Хрустальова (Товажнянська), Ольга Затолокіна, Людмила Перерва (Синько), Тетяна Карпухіна, Наталія Кудіна, Надія Зайцева (Гоєнко), Алла Альошина (Пігалюк), брати Геннадій та Олег Продани, Євген Мирошниченко та три Сергія: Альошкін, Мусійчук і Дзятко.

Що стосується моїх коростенських вихованців, то чотирнадцять з них виконали норматив кандидата у майстри спорту, а десятеро, під час навчання у вищих навчальних закладах, стали майстрами спорту СРСР. Причому Василь Кіщук (зараз Заслужений лікар України, професор кафедри оториноларингології Вінницького національного медичного університету ім.М.І.Пирогова) став майстром спорту з важкої атлетики, а Тетяна Васянович (Божко), Микола Місюра, Світлана Давидова, Сергій Оверчук, Василь Білошицький, Людмила Куприненко (Байдик), Андрій Давидов, Михайло Щур та Віктор Шамко отримали це звання у змаганнях зі спортивного орієнтування.

На жаль, з призначенням мене спочатку завучем, а потім і директором школи, часу на роботу у секції ставало все менше, ну, а після аварії у 1986 році на Чорнобильській АЕС (від неї до Коростеня менш ніж 100 кілометрів), коли батьки взагалі перестали пускати дітей до лісу, я повністю зосередився на роботі у школі.

– І все ж таки, Юрію Семеновичу, чому, маючи хороші перспективи і у важкій атлетиці, і як борець, ви обрали саме спортивне орієнтування?

– Я і сам неодноразово задавав собі це питання. Чим, на мій погляд, відрізняється спортивне орієнтування від інших видів спорту? Це не тільки спорт, де на першому місці голи, очки, секунди. Тут завжди є місце для спілкування з природою. А у природи, як відомо, немає поганої погоди. Або про що можна поговорити після легкоатлетичного кросу? Обговорення вкладається в секунди підсумкового протоколу. А аналізувати варіанти проходження дистанції в орієнтуванні можна нескінченно. Це психологічна гра, в якій спортсмен на трасі змагань щомиті розгадує дистанційну шараду. Тож орієнтування це вид спорту, який до олімпійського девізу "Далі, вище, швидше!" додав четвертий принцип – "розумніше", – і тим самим привернув до своїх лав численних шанувальників. І скільки б ви ним не займалися, ви ніколи не вичерпаєте весь запас складних загадок, а чим складнішими є завдання, тим гостріше хочеться їх розгадати. Це затягує як вир.

До речі, більшість, з тих, хто серйозно займався в моїй секції, закінчили школу на відмінно (Таня Васянович, Наталка Корнієць, Олена Виговська, Андрій Давидов, Сергій Медина та багато інших – з золотою медаллю), отримали вищу освіту і стали успішними людьми. Впевнений, що і орієнтування посприяло їхньому зростанню.

– І наостанок... Як ви живете сьогодні? Ваші плани?

– У вересні 2008 ми з жінкою повернулися на Свалявщину. Люблю рідне Закарпаття, його історію, високі гори-полонини, неперевершену красу лісів та гірських річок. Тут мені дихається, думається і працюється завжди добре. Хочеться подякувати моїй родині, де я завжди відпочиваю душею, дружині Тамарі Лаврентіївні за терпіння і розуміння. Діти повиростали, закінчили Ужгородський Державний університет. Донька Вікторія працює директором Свалявської гімназії, син Юрій також працював вчителем, тепер займається підприємницькою діяльністю у сфері інформаційних та комп’ютерних технологій, є членом спілки фотохудожників Закарпаття. Я ж бавлюся з внуками.

Минулої осені приїжджали до мене колишні вихованці, разом з ними прийняв участь у чемпіонаті України, що проходив Ужгороді. Цікаво було знов зануритися в цю атмосферу, зустріти давніх знайомих, приємно вразив рівень закарпатського орієнтування.

Тепер готуюся до ювілейних змагань, що з нагоди 50-річчя спортивного орієнтування в Україні проходитимуть 26-29 вересня також в Ужгороді. Сподіваюся, що моя команда збереться там у повному складі.

Матеріал підготував Олександр Цепурдей