Кінець лихоманки

Минулого літа країну охопила цікава феєрія оновлення фасадів. Мости, забори та дроварки масово забарвлювалися в кольори національного прапора. Неясно, наскільки облаштували своє життя ті, хто стрімголов кинувся освіжувати нашу спільну дійсність, проте факт є фактом - те, що на видноті, змінилося відчутно.

Ця "епідемія" пішла з Києва, де група ентузіастів пофарбувала перший міст. Проте, тепер мало хто пам’ятає, що там все було зроблено дуже якісно - повністю знята стара совєцька фарба, метал оброблено належним чином, а нова фарба підібрана відповідно потребам. Тому той міст точно буде синьо-жовтим ще багато років.

Ідея була швидко підхоплена неопатріотами розливу 2014 року, котрі, вжалені небезпекою краху держави, почали доводити, що вона є, стрімголов наносячи психологічні мітки території у вигляді фарбування всього видимого й сірого у кольори прапора. При тому, схоже, не думаючи, як то зробити належним чином. Головне - показати, які ми круті патріоти.

Взагалі подібний підхід є типовим атрибутом совкової епохи з її плановою економікою, де головним було не зробити якісно, а відрапортувати про виконання згідно папірця.

Саме так трапилося і з синьо-жовтими мостами. Фарбували наспіх, наввипередки одне перед іншим, ніби на якомусь соцзмаганні, інколи критикуючи й звинувачуючи мало не в державній зраді всіх, хто не захотів іти на суботник. Тому зовсім не дивно, що фарба на даний момент облізла, помарніла й облупилася. Чудові минулорічні новенькі мости починають набувати неповторного триколірного, включаючи стару іржу, відтінку. І несподівано цим характеризують нас усіх як сукупність, як народ.

Схильність змінювати забарвлення, залишаючи ту саму основу, - це наші давні граблі. Ми вже кільканадцять виборів поспіль тільки те й робимо, що змінюємо забарвлення тих, хто в нашій уяві має робити нам добре. І щоразу дивуємося, чому виходить так, як завжди.

Ці пофарбовані мости - потужний символ, що характеризує всю суть нинішньої України. Щоб ми стали європейцями не на словах, а на ділі, треба, аби критична маса людей цю суть побачила й захотіла щось змінити більш глибоко.

Місто Мукачево в даному контексті є прекрасним втіленням українських граблів. Ми вперто хочемо бути першими в області, і тому, плюючи на власну самобутність, прагнемо мати те, що в Ужгороді, тільки більше. Тому лихоманка з мостами в нашому місті носила деколи навіть трохи агресивний характер. Під звуки фанфар і урочистий туш було пофарбовано й відрапортовано, що нудних совєцьких мостів у нас уже нема, зате є нові, чудові й патріотичні. На те, що під ефемерною дешевою синьо-жовтою фарбою ховається та ж сама совкова сутність, ніхто не звертав уваги.

Нині лихоманка вже минулася. Мости повертаються в звичне їм занедбане становище, котре більш інформативне з позиції екстраполяції на державу.

А місто Мукачево, не звертаючи уваги на мости, чия актуальність уже застаріла, затамувавши подих, очікує нових змін. Ще б пак - скоро міська влада оновиться свіжими барвами молодої й енергійної команди. Багато хто сподівається, що нарешті закінчиться період десятирічної стагнації, й Мукачево  на чолі з новим поколінням керівництва вийде на новий етап розвитку.

Залишається відкритим одне питання: чи будуть, перефарбовуючи те, що видно, змінювати щось в основі?