Люблю закарпатські дороги

Люблю закарпатські дороги. Долати їх доводиться різноманітно, регулярно й в усі боки - на машині пересуваюся переважно поза містом. Можу, заплющивши очі, побачити перед собою тривимірну карту головних шляхів зі всіма їх траекторіями та місцями підвищеної даїшної небезпеки. Здається - давно мало би приїстися. Але ні.

Карпати, особливо наш їх підвітряний бік із більш суворими схилами й перепадами, на фоні завжди різного неба виглядають, немов жива картина найгеніальнішого митця. Мальовничі низини, вкриті впорядкованістю доглянутих полів та хатин, є не менш гарною компанією.

Але навіть не це. На гори добре дивитися, коли їдеш відпочивати. Тоді справи, що попереду, не відволікають, і швидкість руху дещо більш придатна для спокійного споглядання краєвидів. Звичайна буденна поїздка - це дещо інше. Це елемент виклику.

Багато хто любив у дитинстві фільми чи книжки про різноманітні пригоди й подорожував подумки разом із їх героями по всьому світу. Коли траплялися епізоди з перегонами чи доланням стихійних перешкод - це виглядало сильно й привабливо, незалежно від того, хто був на екрані - хвацький ковбой чи прудкий зоряний шатл. Момент перемоги над ентропією, коли людина керує речами в самісінькому їх вирі, завжди надихає.

Ми дорослішаємо і часто з розумним виглядом кажемо, що життя - це не кіно. У кіно все перебільшено й вигадано. Може, це й так. Проте, коли задуматися, - то саме нам таки пощастило. У нашому буденному житті вистачає адреналіну й достойних перешкод.

Наші дороги - немов море при непоганому вітрі. Легковий автомобіль - це тендітний шлюп посеред різких хвиль. Кермо стискається не тільки для вказівки напрямку  - при недостатньому контролі сніданок  буде в небезпеці, а судно може викинути на рифи. Кажете, стародавні моряки боялися велетенських морських чудовиськ – кракенів? Нам кракенів не треба, адже є ями. Вони розумні і підступні. Вони чатують на наші колеса в найнеочікуваніших місцях, непомітно залігши поміж строкатості латок різночасового асфальту. Насправді ями - це міфічні чудовиська, що реінкарнувалися на нашому шляху.

Їдучи по нашій дорозі, відчуваєш себе героєм фільму, особливо якщо вдається відіграти його без матеріальних втрат.  При цьому можна навіть подружитися з  "кракенами", дістаючи якесь дивне задоволення від слалому між ними.

Так цікаво не тільки з дорогами. Ми долаємо перешкоди всюди. Кожен день у чомусь кидає нам виклик. Хтось думає, як заробити копійку, хтось - як не втратити мільйон. Хтось захворів, хтось голодний. Варіантів безліч. Ми йдемо кожен зі своїм хрестом.

Це навіть не фільм, це більше комп’ютерна гра. Тому що тотальний квест без часу на лірику.

Будь-який рівень комп’ютерної гри можна пройти. Далі або наступний, або фініш і нагорода.

Можливо, нам трапився важкий рівень. А може, скоро фінал. Проте це вторинне. Головне - процес. Треба пройти цю гру. Треба старатися. І отримувати насолоду від маленьких поточних перемог.

Якщо наше покоління геймерів зійде з дистанції - ми навчимо наступних. Вони пройдуть далі. А може не захочуть грати у цю гру й придумають якусь веселішу.

А може цей рівень таки пройдемо ми, і наступним уже не доведеться його долати взагалі.