Кавказький полонений

Колись видатний радянський актор, співак та поет Володимир Висоцький, чия доля на певний період життєвого шляху була пов’язана і з Мукачевом, написав такі рядки: «…Я себе уже всё доказал: лучше гор могут быть только горы, на которых ещё не бывал…». Здавалося б, що особливе у цих словах. Усвідомлення глибини цього вислову приходить з часом, коли сам «підсідаєш» на наркотик під назвою подорож.

Квінтесенцією мого цьогорічного двотижневого знайомства з Грузією стала подорож на Кавказ. Зізнатись чесно, до останнього моменту не було чіткої впевненості, що все ж вдасться здійснити мандрівку. Грузини, з якими ділились планами подорожі, часто переконували, що поїздка на Казбегі не найкраща ідея в цю пору року. Мовляв, зараз там набагато холодніше, аніж зазвичай, та й на таких висотах важко спрогнозувати погодні умови, які, до слова, можуть змінитись кардинально за кілька хвилин. Синоптичні ресурси також не надто обнадіювали, стверджуючи, що температура в цій частині Грузії впаде до -7 градусів. Зважаючи на те, що в ці жовтневі дні в Тбілісі обіцяли +17, інформація про сніг і холод виглядала як дещо фантастичне.

Та все ж, налаштувавшись на будь-які «вибрики» погоди, розпочали свою мандрівку з автобусної станції, яка знаходиться на станції метро Дідубе. До слова, мандрівка з Тбілісі в центр казбеґського муніципалітету – селище міського типу Степанцмінда довжиною в 160 кілометрів, – займає біля двох з половиною годин. Традиційний автобусний транспорт, який у пам’ять про радянське минуле грузини називають «маршрутка», обійдеться в одну сторону 10 ларі, що в районі 106 наших гривень. Вже на вході у вокзал таксисти переконували, що автобус на Казбегі сьогодні не поїде, оскільки в горах сильно сніжило вночі. І майже не збрехали… Вже за кілька десятків кілометрів маршрутка здійснила зупинку, оскільки на одному з кам’янистих відрізків дороги відбувся обвал гірських порід прямо на проїжджу частину. Хвала Богу і працівникам відповідних служб, які оперативно справились з надзвичайною подією, і вже за півгодини рух був відновлений. Поїздкою в гірський регіон Грузії вдалось ще раз підтвердити усталений міф про якість грузинських доріг. Якщо швидкісні автобани поблизу столиці здавались нормою часу, то побачити якісні дороги без натяку на ями в цій місцевості було несподівано. Як не дивно, але грузинам будувати якісні шляхи не заважають ані рух тектонічних плит, ані складна погода (які ще там причини поганих доріг в Україні?) Привіт Укравтодору. До речі, якщо проаналізувати контингент нашої маршрутки, то в ній переважну більшість складали вихідці з країн пострадянського простору. Українці, росіяни, поляки з легкістю мандрують Грузією, оскільки на допомогу англійській завжди можна використати російську, яку в цих краях пам’ятає здебільшого старше покоління.

Воєнно-Грузинська дорога, яка з’єднує Росію та Грузію, не дарма вважається однією з найгарніших на Кавказі. Пейзажі, що один за одним з’являлись у вікні, захоплювали дух і зачаровували своєю красою. Відірватись від них бодай на хвилинку можна вважати справжнім злочином. Недарма по цій дорозі на Кавказ в пошуках муз і натхнення мандрували такі відомі російські поети як Олександр Пушкін та Михайло Лермонтов.

Мцхета

Одразу за Тбілісі на річці Мткварі (Кура) бачимо греблю ЗаГЕС. Електростанція постачає струм столиці Грузії.

Край дороги за 20 км від міста стоїть величезний пам’ятник Олександру Ґрибоєдову. Грузини пам’ятають: коли російський поет служив дипломатом в Ірані, він ревно відстоював інтереси їхньої батьківщини. Над монументом на горі видно старовинну церкву – вона називається Джварі (Хрестова). За однією з легенд, на цьому місці в IV столітті свята Ніно із царем Грузії встановили першого хреста. Вище церкви видно, як зливаються річки Арагві і Кура, й можна розгледіти Мцхету, старовинну столицю Грузії. Колись Михайло Лермонтов у своїй романтичній поемі «Мцирі» так описав це місце: «Немного лет тому назад, там, где, сливаяся, шумят, обнявшись, будто две сестры, струи Арагвы и Куры, был монастырь. Из-за горы и нынче видит пешеход столбы обрушенных ворот…»

У тій-таки Мцхеті є ще собор Светіцховелі (або Животворного Стовпа, XI століття), який впродовж тисячі років був головним патріаршим храмом Грузинської православної церкви.

Натахтарі

Далі проїжджаємо кілька кілометрів до невеличкого села Натахтарі, розташованого в долині. Воно нічим особливим не примітне, хоча назва, можливо, здасться комусь знайомою. Лимонад «Натахтарі» відомий не тільки на Кавказі, його експортують і в Україну.

Жинвальське водосховище

Почався підйом у гори. Під час одного з поворотів відкривається чудовий вид на велике озеро чи море. На запитання, що це за водойма, хтось у маршрутці відповідає: «Жинвальське море. Послухай цю стародавню легенду про нього… Її мені розповів один дуже старий і мудрий чоловік... Єврей з Ізраїлю. А йому – Інтернет».

Грузини люблять розказувати про свій край багато й красномовно. Ось тільки відокремити істину від міфів інколи буває непросто. Насправді ж відомо, що Жинвальське водосховище штучне, й доволі чисте: воно одне з головних джерел водопостачання Тбілісі.

Фортеця Ананурі

Автотраса петляє понад водосховищем, над нею нависають скелі, заліснені пагорби, попереду видніються сліпучо-білі сніги кавказьких вершин.

Раптом із-за повороту вигулькує фортеця Ананурі. Вона стоїть приблизно за 65 км від Тбілісі в ущелині річки Арагві. Збудована за феодальної доби (кінець XVІІ – початок XVІІІ століття). Високі мури, що її обгороджують, доповнені п’ятьма вежами. Мітки каменотесів свідчать, що над зведенням цитаделі працювали грузинські й вірменські майстри.

Гудаурі

Відомий гірськолижний курорт – це переважно пансіонати й готелі. Ціни цілком європейські, але й сервіс дуже гостинний.

Залишає незабутнє враження грузинська Арка дружби народів – оглядова ротонда над ущелиною. Споруда завбільшки з танцювальний майданчик нависає над розломом гір. Стіни ротонди вкриті чудовою кольоровою мозаїкою, що зображує Георгія Звитяжця та інші сюжети із грузинським колоритом.

Казбегі

Казбегі, або ж Степанцмінда (Святостепанівка по-нашому), – останній населений пункт Грузії, далі на північ – Росія. До кордону з північним сусідом зі Степанцмінда всього якихось 10 кілометрів, а до Владикавказу – 35 км.

Біля підніжжя гори Казбек, на центральному майдані, під пам’ятником письменникові Александре Казбеґі, вештаються водії джипів і таксівок.

Над селищем висить, мов різдвяна іграшка, наскельний храм Самеба (Трійці) на висоті 2600 м над рівнем моря. У Пушкіна в «Подорожі в Арзрум» читаємо: «Ранком, проїжджаючи повз Казбек, побачив я дивовижне видовище: білі обірвані хмари перетягувалися через вершину гори, і самотній монастир, осяяний променями сонця, здавалося, плавав у повітрі, й несли його хмари».

За 60 ларі (близько 638 грн) водій на позашляховику везе нас роздовбаною дорогою понад урвищами до храму. З інтересом розпитуючи, звідки ми і для чого приїхали, чоловік віком під 60 згадує про те, як колись у дитинстві з класом мандрував Україною.

Сама будівля монастиря XIII століття зблизька бачиться скромною, навіть аскетичною. Без особливих пишнот і в самому храмі: старовинні фрески, з новітніх ікон – різьблений портрет Іллі Чавчавадзе, якого грузинська церква нещодавно зарахувала до лику святих.

Атмосферу та колорит цих місць важко передати словами чи фотографіями. Кавказ закохує в себе з першого погляду і бере в полон на все життя. Тут ти усвідомлюєш істину життя та своє місце в ньому. Можна підбирати різні красиві епітети до цих країв – а можна спробувати бодай раз в житті знайти можливість і побачити все це на власні очі. Чого Вам і бажаю.