Requiescat in pace

Відкрив зранку в понеділок фейсбук, і стало трохи недобре. Звісно ж, мова про Кузьму. З плином дня ставало дедалі гірше, і на цей раз уже через гарячкову зливу сльозливих перепостів, одноманітних до розпачу зітхань, пафосу й негайної іконізації. Деякі френди бубніли, мовляв, у країні така ситуація, а все навкруги повне Кузьмою. В чомусь вони таки праві - нашим людям тільки дай позітхати. Але в чомусь і неправі.

Нам не дано зазирнути в потойбіччя, і тому можемо лише гадати, бачив ту всю зливу бурхливого розпачу сам Андрій чи ні. І якщо бачив – радів, чи не дуже. Тому що він не був однозначною особистістю, милим «позитивчиком» чи поп-ідолом, у якого його перетворили за один день, водночас забувши про всі складнощі його взагалі-то дуже глибокої натури.

Він постав серед постсовєцької какофонії дев'яностих, немов дещо тендітний на фоні звичного лоску, але при тому світлий і щирий росток чогось нового. Можливо, десь він сам не усвідомлював себе; деколи його голос не міг передати все, що хотілось; деколи рими у віршах доводилося притягувати за вуха. Але ці дрібні незграбності, безперечно, бліднуть перед чимось дуже глибоким, що рухало його діями зсередини. Те, що проривалося у формах, мелодіях і словах, не завжди було можливо сприйняти повністю одразу. Нове розуміння приходило після повторного прослуховування, причому слухати ще таки кортіло, бо підсвідомість вловлювала голос щирої та доброї душі.

Він рано зрозумів, що не завжди гарна казка передає реальну ситуацію, що під добрими личинами занадто часто криються підводні камені діаметральних протилежностей, і що навіть Дід Мороз буває злим. Однак при тому він не втрачав віри в добро, про що неодноразово казав світові.

Потихеньку його голос заглушився підсиленим різноманітним маркетинговим хайтеком галасливим хором не дуже талановитих, проте кон'юнктурних і мейнстрімних виконавців, котрі слухачам менше давали приводів задуматися. Але деколи він проривався через їхню постійну психологічну атаку, своїми несподіваними хітами попереджаючи нас про небезпеки сьогодення за декілька років до їх приходу. Але його ніхто не чув, сприймаючи сумні описи реальності як плід уяви творчої людини. Всі поринули в полон ейфорії, котра тепер нас накриває своєю зворотною стороною медалі, караючи за тодішню сліпоту.

А тепер головне. Я навмисне в попередніх трьох абзацах жодного разу не назвав Кузьму. Візьміть і приміряйте те, що там написано, власне до українського народу, до його колективного підсвідомого, до голосу душі. Правда, багато паралелей? Ми, хоч і самі є цим народом, проте ніяк не хотіли чути те, що нам не показують, але воно є. Те, що не видно з телеекранів, газет чи інтернету. Але ж проблеми зароджувалися давно. Зараз ми пожинаємо лише їх наслідки. Ці спільні проблеми у своїй сукупності ніяк не могли добратися до вух окремих людей, що перебували кожне в своїй шкаралупці. Не могли добратися, проте таки пробивали собі дорогу через думки й вуста справжніх митців-геніїв, одним із котрих, безперечно, був Андрій Кузьменко. Думаю, можна сказати, що він був-таки голосом народу. І, до речі, ми зараз теж на грані загибелі від зіткнення з грузовиком.

На зорі своєї кар'єри Кузьма явно дуже хотів бути схожим на Джима Моррісона. Схоже вихилявся навколо мікрофона, млосно знімав із себе одяг, дивився на своїх фанатів схожим поглядом. Потім його все ж попустило, подорослішав. І що найцікавіше - із солістом The Doors Кузьма таки мав дещо спільне. Той теж до кінця не усвідомлював себе, це його боліло і знаходило вихід у творчості, котра деколи сягала глибин, що ширші за будь-яку особистість. Тих глибин, де сьогодення переплітається з майбутнім, глибин, звідки можна здобути інформацію, яка не має часових меж, і в простому символізмі віддати її людям. Кузьма, як і Моррісон, таки був пророком. Не таким всесвітньовідомим, але для нас, українців, - більшим. Подумайте, наскільки яскравою ілюстрацією цієї тези є хоча б пісня "Годинник", написана в далекому 1997-му році. І таких пісень із різною глибиною просякнення пророчими символами у Кузьми було таки чимало.

З роками Андрій розбирався в собі, і його творчість поступово ставала зрозумілішою. Він ішов назустріч ментально глухим людям. Маючи власну думку, він робив як геніальні речі, так і помилки. Проте завжди був щирим. Його, людину забезпечену, боліли злидні простих громадян, котрі він невпинно намагався донести до тих, хто б це міг вирішити. Але ті теж були і є глухі. Останнє сильне звернення до них, втілене у відомому листі до президентів, залишилося без відповіді. І так сталося, що загинув Кузьма так само, як і інший наш видатний земляк, котрий говорив про ті самі речі, В'ячеслав Чорновіл.

Ми втратили не просто якусь там поп- чи рок-зірку. Ми втратили Українця. І все, що можемо зробити - спробувати його зрозуміти хоча б після смерті. Зрозуміти те, від чого він весь час нас намагався застерегти.

Так що припиняйте зітхання в соцмережах. Краще візьміть і послухайте декілька пісень Скрябіна.