Парадокси нашого життя

Може у чомусь й лукавлять наші закордоні друзі, та тільки не у питанні порушення прав людини на теренах України. Поміркуймо неупереджено самі, хіба це не кричуще порушення положень Загальної декларації ООН та усіх статей Європейської конвенції з прав і свобод людини відносно українських мільйонерів і мільярдерів, які належать до найбагатших людей світу. Їхні здібності, світлі голови підносять їх над натовпом. Вони пишуть, проповідують, повчають, наставляють, ведуть за собою народ. На них покладено почесний обов’язок подавати благий приклад, як мають жити усі інші, небагаті, що мають робити, про що і як думати.

Але в Україні права і свободи цих людей порушуються так зухвало і небачено, як цього немає десь інде. Лікуватись вони мусять за кордоном, відпочивати і вчити власних дітей у чужих країнах, власні заощадження зберігати у закордонних офшорах. Тільки за останні два роки вони вимушені були вивезти за кордон України понад сімдесят мільярдів доларів...

Безпаспортний український босяк-безхатченко має несумірно більше прав і свобод, ніж його співвітчизники - мільйонери та мільярдери: живе під українським сонцем, ночує, де випаде, позатарифно, без обмежень споживає цілюще українське повітря, настояне на пахощах рідних парків, садів, лісів і полів. А його багаті співвітчизники нерідко вимушені жити далеко від батьківщини, у чужих серцю світах, у задимлених в спекотну пору містах, у чужомовному оточенні. Вони не раз подумки линуть на рідні терени, ностальгічно згадують неньку-Україну й «садок вишневий коло хати».

Не часто так буває, щоб усім було добре. А українським скоробагатькам таки дуже недобре, їх ілюзорні гіпертрофовані потреби як наслідок неадекватних самооцінок неоднозначно сприймаються співвітчизниками, яких чомусь буває переважна більшість. Про яке соціальне самопочуття і ціннісні орієнтації може йти мова, якщо накопичення капіталів на злиднях і жебрацтві трудящих українською спільнотою сприймається як прагнення компенсувати духовну нікчемність і власну неповноцінність?

Психологічно процес накопичення капіталу, зазвичай, ділиться принаймні на два періоди. У першому – «гарячому» періоді, коли спрацьовують хапальні інстинкти, висхідні капіталісти переживають лавину почувань, надій, задоволення із єдиною думкою «Моє!!!» А вже у другому періоді приходиться турбуватись, марудитись, як усе накопичене вберегти від зазіхань заздрісників, невдах, невігласів, простолюдів, яких чомусь завжди, знову-таки, буває невиправдано більше, ніж треба. Такі зухвальці й усі, кому не ліньки, тільки й те роблять, що ставлять під сумнів позитив капіталізації країни, критикують, переслідують трудоголіків-капіталістів.

На рідній їм землі від філософа Григорія Сковороди до академіка і поета Бориса Олійника перманентно звучить їм суспільний осуд. Г. Сковорода «... був реалістичний і сильний в критиці багатіїв, поміщиків, чиновників, духовенства... Він ненавидів людей, які шукали мудрість не у розумі свого народу, а серед чужих учителів-авантюристів: вогонь треба запалити у себе вдома, учив він, а не просити його у сусідів»... (Короткий філософський словник, 1952 р., стор. 464). В. Маяковський: «їж ананаси, рябчиків жуй, // день твій останній приходить, буржуй». Б. Олійник: «І за що ж вам, скажіть мені, слава? // Мо’, за те, що, сховавшись за тин, // Гребете ви побільше з держави, // Не віддавши і крихти взамін». Усі мають природне право бути такими, як вони є: щасливі – задоволеними, трудя-щі – експлуатованими (за умов диктатури буржуазії), капіталіс-ти – мати неймовірні харизму і харцизу одночасно, спекулянти– мають право бути корисливими і меркантильними, безхатчен-ки – босяками і хламидниками, збочинці – хворими, п’яні – веселими і дотепними, крадії– винахідливими, вправними, марновірними і марнотратними, учені – матеріалістами або ідеалістами... Про українських вчених, які нині пропагують, що «свідомість формує буття», а не «буття визначає свідомість» варто би поміркувати із коментарями та запитаннями. Отже, нинішнє суспільне життя є вкрай криміналізованим тільки тому, бо воно сформоване кримінальною свідомістю його членів, а не соціально-економічними умовами капіталізованої України. (?) І якщо професори українських вишів нині продають на ринку зеленину, то вони самі собі винні? Їх свідомість формує таку діяльність, а не безглузда оптимізація й недофінансування вищої школи. Та це так, між іншим мовиться. Із буржуазними вченими-ідеалістами маємо найповнішу ясність. Вони відстоюють невмирущість, вічність капіталізму. Амінь. Але як бути із нашими капіталістами? Їх права свободи треба якось захищати з огляду на масштабне поширення лівих ідей у Західній Європі й світі. Чому вони мають за все переплачувати? Скажімо, фірмовий одяг вони вимушені купувати за шалені гроші, а функціонально він виконує те ж призначення, що й фуфайка, ватні штани, кирзові чоботи і кроляча шапка. Або, якщо взяти дешевий радянський годинник «Победа», він точнісінько показує час так, як і позолочений хронометр за тисячі баксів. Радянський автомобіль «Жигулі», доступний за ціною мільйонам українців, до сьогодні возить власників, як і супермодерні позашляховики вартістю півмільйона і більше доларів. А головне, «Жигуль» «довозить», а наддорогі іномаки часто-густо не «довозять»: то у фуру заїдуть, то у паркан вріжуться і таке інше. Знову, це просто-таки порушення права людини на безпечне життя.

Не мають належних прав людини і діти та перестарілі батьки мільйонерів й мільярдерів. Перші мусять вступати у володіння приватною власністю, не досягнувши повноліття. Другі – немічні – запопадливо і свідомо дбати про подальше примноження капіталів. Але для чого, – запитаєте ви, – порушувати права людини у такому «ніжному» віці?

Щодо цього є різні багатоальтернативні й оригінальні судження. Як от, приміром, «Хартія» «наймудріших людей нашої країни». Цей документ уже неофіційно назвали «Біблією українця». На думку авторів (а їх аж одинадцять) цей документ «повинен дати поштовх до об’єднання всіх людей, які хочуть доброго і гідного життя в Україні й поза нею». Але у «Хартії» чомусь немає жодного слова про порушення прав людини стосовно українських мільйонерів й мільярдерів. За текстом українці мають бути вільними людьми, бути українцями, бути активними громадянами, любити, мислити, бути господарями, бути лідерами, долати «рудименти радянського мислення», долати «прірви між багатими і бідними» і таке інше. (Газ. «Експрес» 13-20 грудня 2012 року, стор. 19). Та як це зробити за умов порушення прав людини, про це нічого не сказано. А без цього безправні незахищені українські скоробагатьки будуть поставлені перед необхідністю у межах правового поля утворити на обезлюдненій території України Самоврядну Автономну Республіку (САР) «Горбостан» («Горбоштат») за прикладом Ватикану в Італії. Це може бути держава у державі. Звільнившись від класових антагонізмів і політичної штовханини, маючи податкові безстрокові канікули, громадяни САР матимуть подвійне громадянство, стануть нарешті господарями свого власного суспільного буття, стануть вільними і від капіталів у офшорах, і від засобів виробництва на Україні... Вони докорінно змінять моральні закони співжиття, клімат і грунти, створять оптимальні умови для врожайності полів і продуктивності тваринницта, що дозволить підвищити добробут на засадах прав людини. Досягнувши найбільших успіхів у інтелектуальному плані з-поміж громадян України і навіть усіх народів світу, горбостанівці (горбоштатівці) матимуть найдосконаліше управіння суспільними справами, етнонаціональну самоідентифікацію, виключну абсолютну і суверенну юрисдикцію, валютні цінності, вартову службу, курії, чернечі ордени, колегію кардиналів, власний прапор, герб, архів, музей, театр, який їм замінить парламент, університет і академію, в’язницю, трибунал, жандармерію і таке інше. Одним словом те, що за двадцять років українська незалежна держава надбала, капіталізуючись. Усім цим буде управляти прем’єр-міністр під орудою Президента і Верховного понтифіка одночасно, який обирається пожиттєво...

Заселення, залюднення САР відбуватиметься за майновим цензом, як переселення до Ізраїлю із певною сумою валюти. Скажемо, досягнув хтось мільйонних статків у доларах, той і має право та можливість вільно жити на території «Горбостану» («Горбоштату»). І все це стане можливим, бо «Ми будуємо те, що уявляємо, а отже від глибини, масштабу і творчого хисту нашої уяви залежить наше майбутнє … (газета «Експрес» 13-20 грудня 2012, стор.19. Але, як розумієте, це вже буде проблема, яку вирішуватимуть не лукаві й корисливі інтелектуали , а тільки пересічні українці. Захочуть спати під чужим покривалом, хай сплять... Але історія достеменно знає, що дуже мудрі люди Західної Європи і Америки висловлюють (не прямим текстом) незадоволення і занепокоєння тим, що на величезній території Євразії із невичерпними природними багатствами живуть непокірні їм, горді народи. Підкорити їх силою неможливо! Вони добре захищаються. Не бояться ні пана, ні влади, готові стояти на смерть, захищаючи свою Батьківщину і незалежність. Зломити їх дух на якийсь час можна із допомогою співвітчизників-дисидентів і колабораціоналістів, відстоюючи, захищаючи їх право експлуатувати народ. Але так буде не завжди…

Жанрові особливості художньої публіцистики не дозволяють всебічно осягнути усі питання складних і суперечливих явищ та подій новітньої історії, про котрі йшлося вище. Але хай вони прислужаться нинішнім і майбутнім дослідникам парадоксів суспільного буття на крутому зламі епох і тисячоліть.