Криниця художніх реалій або Русинська одіссея

До комунізму, як вже переконались у цьому його прихильники і супротивники, ми поки що не дійшли. І не тому, що така ідея у чомусь суперечить «походу до Європи» або є хибною, аморальною чи нездійсненною.

Напроти, для окремих колишніх радянських піонерів і комсомольців ця суспільна формація за роки перебудови і приватизації стала реальністю. Вони її успішно досягли, проминули й почимчикували далі до наступного суспільного ладу, який чомусь не має ймення. Зауважимо: сама формація існує реально, а назва її відсутня, може, через комерційну таємницю?

Двадцять років тому, коли агенти впливу вибирали для України незалежність, добре пам’ятається те, про що говорилося по телевізору. Україна має потужну промислову базу, найкращі у світі чорноземи, унікальне географічне положення, величезний науковий потенціал, мудрий, працьовитий і амбітний народ. А в придачу ще й – скарби гетьмана Полуботка у англійських банках...

За відносно короткий проміжок часу через єралаш у державі отой амбітний народ став «поспільством». Так називали селян і міщан, взагалі простий український люд у 17 столітті. Євангелісти ж від лукавого отой безлад, плутанину у суспільних справах натхненно і невтомно називають успішним реформуванням та повторюють: “Добре, так добре!” Як халва, халва - може і в роті посолодшає?

Тверезий розум з часів облоги Трої велить обережністю відноситись до “друзів” і їх “дарунків”, а тепер до рецептів і подачок зарубіжних благодійників. Якось Клаус Менерт, наприклад, напередодні перебудови настійно рекомендував: “Серед радянського населення треба заохочувати тенденції лібералізації як культурний обмін, унаслідок якого більшість ферментів бродіння потрапить із Заходу в Радянський Союз, а не навпаки”.

“Ферменти бродіння” спочатку проникали у письменницьке середовище під грифом “самоцінності особи”, “свободи від політики й ідеології”. На цих засадах, до слова, ідеологічних і пропагандистських, й у наші дні появляються художні твори, герої яких замикаються у мушлі індивідуалізму й суб’єктивізму. Для кого і для чого вони пишуться – відповісти непросто. У всякому випадку за нинішніх соціальних реалій не за гонорари. То тільки раніше так було: одні орали, копали, садили, сіяли, косили, доїли, будували, а інші про все це писали, і так усі заробляли на життя.

Як собі заробляють на життя сучасні українські письменники – невідомо, але відомо, що серед них немає безробітних. І не може бути у принципі. У цьому переконуємось, прочитавши роман відомого українського письменника і видавця Мирослава Дочинця “Криничар. Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії». Це вже третій його роман на майже одну й ту ж тему: як «серед громів, осеред огнів, серед клекотання пристрастей, у стихійному полум’яному роздорі” існує усе живе на Землі. Згадана книжка видана у 2012 році й вже стала бестселером. Українські читачі, зголоднілі на обмеженій інтелектуальній дієті, не змогли обминути її. Вона переносить їх у першу половину 18 століття. Місце дії – місто Мукачево і дивний давній замок “Паланок”. На березі річки Латориці народився головний герой згаданого роману Овферій, він же - пан Кутьо і Криничар.

У Мукачеві й на його околицях люблять казки, легенди про надзвичайних людей; і казкарів повно про русинського хлопця, який із дитячих років зазнав лихої долі, але це не завадило йому стати найбагатшою людиною Карпатського краю. Від першої особи, мовою головного героя ведеться розлога, дотепна оповідь; його враженнями, філософськими роздумами калейдоскопічно малюються картини життя русинів, угорців, німців, євреїв, ромів за тих часів.

У вступній частині роману, як і має бути у наш час, розповідається про ненависну правицю КДБ. Ця рука у березні 1946 року понищила безцінні рукописи-раритети і фоліанти із монастирських бібліотек та книгосховищ Закарпаття. Та не всі! Допитливі, метикуваті можуть знайти ще у них сюжети для кільканадцяти романів.

Мова цієї книжки гранично, філігранно шліфована, із вдало та доцільно вкрапленими у неї діалектизмами, місцями драматично піднесена, подеколи іронічна, без надскладних алегорій і метафор, без напучувань та дошкульних медитацій у відповідності із тим, якими персонажі здаються і якими вони є насправді.

Як воно, зазвичай, буває, багаті люди багатствами доброго розуму позбавлені. Та не такий Криничар. Він на все життя засвоїв уроки щиросердної селянки Влени, шпорівливого Мордка, філософічного Гречана, “вузькоокого чоловіка із тих країв, де сонце встає найскоріше”. А йдеться про те: “Що багатший чоловік, тим суворішу міру мусить знати, сповідати спасенну самообмеженість”, – читаємо на одній із сторінок. У книжці що не персонаж, то із просвітлених – мислителі, філософи, винахідники, випробовувачі природи, художники, вдалі господарники... Пройдисвітів, аферистів, злодіїв, п’яниць, повій, ізгоїв, лацароні майже немає, немов їх вимивала із міста Латориця при розливах. Але так не буває у реальному житті Скоріше навпаки - із кожною повінню їх ставало щораз більше.

Далі за приписами популярного жанру головний герой проходить школу виживання у собачій буді, на побігеньках у художника Жиги, підручним рибалок. При цьому слухає усе, що говорять бувалі люди. “Слухав би слухав, аж спати шкода”. Вже зрілою людиною, на схилі віку достеменно пам’ятає рецепти приготувань фарби для малювання картин, технології кушнірства, гончарства, виготовлення вина - одним словом, технології виготовлення золота із нічого.. Може тому нащадки тих ‘”технологів” тепер такі досвідчені й вдалі, що вміють робити сметану, масло і сир без молока, обув із паперу, вино із води і соломи, м’ясо для ковбас із сої та макулатури. Що не кажіть, ринок – це те ж просвітлення для людства. А головне у ньому – Багатство. І принади “двох головних свобод – звільнення від страху і від злиднів”.

Криничар позбувся страху і злиднів, набувши у дитинстві навичок робити гроші із глини. А вже після добув свій основний капітал у військовому поході у місто Бєлгород... Не будемо переповідати усі ті поневіряння і пригоди, яких він зазнав, щоб зрозуміти значення грошей. Для нього гроші, як воші – одні інших плодять.

На 330-ти сторінках роману вмістилося кілька енциклопедій. Для економістів-грошолюбів – політекономія (не марксистсько-ленінська, звичайно). Для художників – теорія малярства і рецепти виготовлення фарб, клею, гіпсу і т. п. Для кіноло-гів – керівництва по розведенню і дресируванню собак. Для екстремалів – пригоди і одіссея звичайного хлопця за місцем народження – русина, за біологічним походженням – умовно українця. Для етнографів – антологія закарпатських казок, легенд, міфів і співанок. Для палко, нестерпно закоханих – філософія, теорія і технологія кохання та любощів. Для грішних – відсебенки про марність докорів сумління. Для екологів – ондоль. Так називають у Кореї систему опалення житлових приміщень через димоходи у долівці. Для любомудрів - майже енциклопедія афоризмів.

Про все це варто прочитати, щоб виділити головне, як подейкують герої оповідань Василя Шукшина, “слідувати за логікою”, іншими словами, виділити ідею цього роману. А вона через ретроспекції проектована у сьогодення. Та так педантично, професіонально, що подеколи здається: ось він наш благодійник – український мільйонер Криничар йде від своєї хижі-замку вулицями Мукачева, машинально офірує жебракам монетні гроші, приязно вітається із безробітними – будівниками нового життя на засадах соціальної нерівності. У романі Мирослава Дочинця читачі знайдуть те, що шукають. Націоналісти – міркування про планетарне призначення на Землі русинів. Інтернаціоналісти – глибоке переконання про необхідність поважати усі нації і народи. Але заради майбутнього України та її народу хай буде із нами завжди усвідомлення істини: сила усіх – у силі кожного, сила кожного - у силі всіх! А не у мільйонах та пишних хоромах хапайл, духовної жебрачі. І не в ефемерних ідеях, які тепер по-волюнтариськи втілюють у життя українців лукаві й зарозумілі.

А щодо письменників, на наше переконання, їм не слід робити реверанси перед багачами і сильними світу цього, бо це принесе тільки шкоду довірливій українській спільноті.