Бути живими

Баранов Віталій 1 вересня 2015 року 11:57 1266

Візьміть стандартний аркуш А4. Покладіть на ньому ручкою сто точок в рівний ряд уздовж краю. Виведіть сто таких самих рядків на цьому ж аркуші. Отримано листок, на котрому десять тисяч точок. Зможете виконати хоча б це завдання? Поїхали далі.

Зробіть сто таких аркушів по 10000 точок і закріпіть по стінам кімнати. Роззираючись навколо, будете бачити мільйон точок. Тепер уявіть собі велетенський замок, в котрому тисяча саме таких кімнат. Це вже мільярд. Задумайтеся - якщо ставити по точці на секунду, то щоб оздобити вказаним чином цей замок, знадобиться майже 32 роки праці без перерви на їжу чи сон.

Якщо вважати одну точку за один рік, то вся знана людська історія поміститься на один такий аркуш А4. Наш вік як біологічного виду - на двадцяти аркушах. Перші ссавці з’явилися 150 "кімнат з мільйоном точок" тому, тобто 15 000 аркушів... Перші наземні рослини - 475 "кімнат".  Перші молекули з ознаками живої природи з’явилися 4 "замки з точками" тому. Порівняйте цю кількість із двадцятьма "аркушами часу", на протязі котрих існуємо ми.

Двісті тисяч точок можна намалювати трохи більше, ніж за два дні. Чотири мільярди - це вже майже 127 років безперервної роботи. Ми гордо назвали себе homo sapiens, царями природи... Але що ми разом із нашими гучними словами є перед подихом Всесвіту?

Однією з основних ознак живої природи є впорядкування простору навколо себе. Бактерії змінюють якісний склад ґрунту, рослини насичують атмосферу життєдайним киснем, птахи в’ють гнізда... Людина, що вважає себе вінцем природи, згідно простої логіки мала б довершувати це впорядкування до гармонійної повноти.

Етап бурхливого й безладного користування ресурсами планети наближається до свого кінця - людство потихеньку переборює власну меркантильність і шукає більш мирні альтернативні джерела, що не порушують природну рівновагу. В розвинених країнах легко можна побачити високотехнологічні сонячні електростанції чи акуратні плантації вітряків, що розкинулися поміж доглянутих лісів і полів без єдиного клаптика занедбаної землі.

Можна скільки завгодно дискутувати про доцільність ідеально рівних асфальтових доріг у Альпах на трикілометровій висоті, але там людина дійсно демонструє своєю діяльністю типові ознаки живої природи, впорядковуючи навколишній простір.

Канал National Geographic випустив 2008 року фільм "Земля: Життя без людей". Автори моделюють ситуацію, в котрій геть усе людство раптово щезло. Згідно тих прогнозів, через 25 тисячоліть біосфера поглине всі сліди колишньої присутності людини. Будь-які будівлі чи споруди, що залишилися без нашого впливу, тобто, умовно кажучи, вмерли - щезнуть разом із нами. Життя не любить мертві останки й використовує їх на власний розсуд.

Правда, вчені вважають, що після нас ще десь так 50 мільйонів років будуть жити наші целофанові кульки й пластикові пляшки, але навіть вони не вічні й неминуче будуть «перетравлені» природою.

Коли живеш у певному середовищі, то багато деталей мимоволі стають непомітними. Проте вони одразу кидаються в око, якщо перед цим була якась тимчасова зміна обстановки.

Так склалося, що наші люди багато подорожують, і в тому числі й у більш розвинені країни в пошуках відпочинку, якісних товарів чи достойного заробітку. Потім, при поверненні додому, помічається багато речей. Особисто мені картина української дійсності до болю нагадує перші роки після зникнення людей із згаданого фільму.

Потрісканий асфальт доріг, переповнений ямами. Випалена сонцем і вичовгана малопомітна розмітка. Занедбані будинки, жахливі багатоповерхівки. Депресивні рештки минулих інфраструктур іржавими плямами пронизують загальний безладний занехаяний фон, що недалеко втік від картин із жанру "постапокаліптика". Всюди бруд, пил і розруха.

На відміну від фільму, люди ще є. Проте вони далеко не завжди схожі на живих. Тотальна сувора насупленість без тіні посмішки, сердита напруга перегрітих думок і загальна розгубленість розчиняють у собі окремі яскраві своєю незатьмареністю обличчя. Веселощі дуже рідко виникають просто так, не під якимось оковитим дурманом залитих проблем.

Залишимо людей і повернемося до паралелей із фільмом National Geographic. Якщо просто глянути збоку на нашу країну, то схоже, що життя вважає нас чимось уже достатньо мертвеньким, таким, що негайно треба впорядкувати. Впорядкувати, наприклад, пророслою крізь занедбаний асфальт нормальною живою травою, чи переможною ходою корозії по непотрібному залізяччю, чи переселенням різноманітної фауни чим ближче до центрів міст; і то - це таке, поодинокі приклади того, як природа тіснить нас, вважаючи еволюційним тупиком, що має поступитися іншим, більш живим організмам, своєю територію.

Природі не важливо, чому хтось викинув бичок чи пластик - через відсутність урн по вині якоїсь там влади, задуманість надважливими справами чи банальне безкультур’я. Їй важливий результат - невпорядкований срач, котрий ми поширюємо навколо себе замість упорядкованості. Ми - немов короста, що шрамує обличчя нашої ж землі своїми зажерливими апетитами й захланною самодіяльністю, і при тому в підсумку не залишає мінімально позитивного сліду.

Природа оцінить нас дуже просто - чи є ми її частиною, чи галасливими паразитами, що про добре вміють лише говорити, а чинять при тому "як усі" чи "як вигідно", мавпуючи одне в одного найгірші риси.

Згадайте викладки з цифрами на початку статті. Вся наша історія, наші бажання й страхи, наші найбільші царі й найменші жебраки - все це при невірному векторі розвитку стане миттєвим метеликом у полум’ї еволюційної свічки. Піти вслід за динозаврами чи мамонтами - не так уже й важко. Ще легше вимерти не видом, а популяцією, народом, як це сталося з тубільцями острову Пасхі через цілком аналогічні причини.

У цих умовах, щоб залишитися живими, кожен з нас зі свого боку може зробити вибір - бути частиною природи чи вмістом гнійника на її тілі. Але цей вибір робиться далеко не словами, а зваженими діями. І не одного разу, а щомиті. І найголовніше - не для піару чи заради чиєїсь похвали, а тихо і для себе.

Ми перестанемо бути мертвими тільки якщо почнемо робити так, як робить все живе - впорядковувати хаос навколо себе.

Закрийте інтернет-браузер. Забийте на суперечки й дискусії про жахливий стан справ у державі. Наведіть лад на робочому столі. Прибийте нарешті картину, за яку жінка пиляє останні півроку. Змажте скрипучі петлі. Пофарбуйте двері під’їзду, де живете. Забетонуйте яму, об яку шпотаєтеся вже роками.

Можна ж почати не з чогось телевізорно-далекого, а з себе і зі свого безпосереднього реального простору перебування. У цьому плані стовідсотково у всіх нас знайдеться свій шмат роботи згідно потреб і можливостей, причому в більшості - чималий. Наведені приклади банальні, але подібний список справ є в кожного.

Впорядкувавши найближчий простір, можна просунутися трішки далі, пересунувши межу діяльності. Потім ще далі, створюючи міцний острівець порядку у вирі зовнішнього неконтрольованого хаосу. Якщо за таку невпинну роботу візьметься якась певна кількість людей, кожен собі, то колись острівці порядку, збільшуючи свої розміри, зіллються в єдине ціле, даючи можливість нормального життя.

Тільки створивши подібний загальний міцний базис, ми почнемо, зростаючи, рухатися до процвітання. Цей процес неминучий, оскільки будь-яка частинка життя, що живе згідно всесвітніх законів, неодмінно отримає позитивну віддачу від своїх зусиль. Так заведено вже мільярди років.

Редакція сайту не змінює і не редагує авторський текст, процитований на сторінках інтернет-видання «PMG.ua», і не несе відповідальність за висловлені в ньому думки.
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter