Працювати було нелегко, зате цікаво

До 70-річчя "Панорами" газета пригадує основні віхи її становлення.

Нині держава не ставить перед журналістами завдань, як це було в минулому столітті, скажімо, коли редактором мукачівської міськрайонної газети «Прапор перемоги» був старійшина української журналістики, світлої пам’яті Михайло Максимович Дашковський. А він, до речі, вже в статусі пенсіонера ще вісімнадцять років працював у рідній газеті літературним редактором. Й до того ж, вів школу журналістської майстерності. Слава про неї ширилася далеко за межами області й за часів редакторства Людвига Васильовича Бучинчика, який, перейнявши естафету від свого вчителя, двадцять п’ять років вміло керував колективом працівників газети «Прапор перемоги», ним же у 1990 році перейменованої на «Панораму».

На посаду редактора «Прапор перемоги» Людвиг Бучинчик заступив не новачком: вже минав десятий рік його роботи в колективі, де він серцем і розумом сприйняв кращі традиції часопису й надалі не лише зберіг, але й примножував їх. Прагнучи створити комфортні умови для реалізації творчих здібностей кожного працівника редакції, Людвиг Васильович розпочав із найскладнішого: за кошти редакції реконструював двоповерхову споруду на вул. Леніна, нині Ярослава Мудрого, 17. А для того, щоб лишень приступити до ремонтних робіт, належало виклопотати квартири для трьох сімей, які там проживали. Адже тоді будинок був пристосований під гуртожиток для працівників сільськогосподарського технікуму. Всі вони одержали житло в одній з новобудов на березі Латориці. Це, безперечно, свідчило про високий авторитет газети «Прапор перемоги», про завзяття й ділову хватку молодого керівника Людвига Бучинчика. На його пропозицію журналісти також брали участь в реконструкції, випускаючи при цьому повноцінну газету. Відтак спільно отримали омріяний результат: зручне розміщення кабінетів, фотолабораторію, гараж, просторий актовий зал – все це створювало творчу атмосферу й затишок, сприяло ефективному використанню засобів оргтехніки. На повну силу запрацював талант фотокореспондентів газети Василя Івановича Шелеї й Петра Васильовича Бігунця, на жаль, уже покійного. З’явилися умови для професійного навчання журналістів, роботи з авторським активом. Крім школи робсількорів, заступник редактора, письменник Василь Михайлович Греба багато років опікувався літературним об’єднанням «Полум’я». Опрацьовував новели, вірші, гуморески, фейлетони початківців та компонував літературні сторінки в газеті, яка виходила тоді чотири рази на тиждень.

Комфортні умови роботи в редакції дозволили редакторові Людвигові Бучинчику подбати і про омолодження колективу. Він запросив на роботу журналістів Миколу Рішка з Берегова, Юрія Клованича з Хуста, домігся для них виділення житла в Мукачеві, попередньо забезпечивши посадовими окладами за вищим розрядом. Обидва журналісти згодом одружилися, живуть і працюють у місті. Чималі надії Людвиг Васильович покладав на здібних студенток факультету журналістики Сільвію Гелетей, Тетяну Шекету й Марину Гудак. Когось це здивує, але якихось двадцять років тому в редакцію навіть у свята і вихідні приходили відвідувачі. Заходило багато позаштатних кореспондентів, просто небайдужих і допитливих громадян. Розглядалися й на сторінках часопису аналізувалися звернення різного роду скаржників, невдоволених владою і порядком у місті й селах району. Крім роботи з ними, працівники редакції знаходили оригінально мислячих людей, котрі знали, що сказати читачам, вміли поділитися власними напрацюваннями й мудрими підказками для досягнення успіху в справах і в житті. В приміщенні редакції відбувалися зустрічі з передовиками виробництва, влаштовувалися виставки народної творчості, демонструвалися виробничі вітрини, впроваджувалися дієві форми роботи з робсількорами. Журналісти були завантажені дорученнями, здавалося б, і не передбаченими посадовими обов’язками, але їх виконання створювало добрий імідж газеті. Ніхто не обурювався позаурочними навантаженнями, бо кожен за це був щедро винагороджений не тільки увагою і вдячним словом редактора, але й не менш суттєвим грошовим доважком до посадового окладу. Вивчивши творчі можливості, устремління і матеріальні потреби своїх колег, Людвиг Бучинчик переконався, що доходи редакції та читабельність газети, аж ніяк не в останню чергу залежать і від розміру заробітної плати та премії окремо взятого працівника. Тож принцип оплати за працею був для нього мірилом справедливості в роботі з людьми. І що цікаво: таку форму розрахунків в редакції було започатковано ще під час всюдисущої зрівнялівки в оплаті праці. До того ж, Людвиг Васильович спостеріг, кому і яке завдання доручати, від кого й скільки можна вимагати - не мучив працівника непосильною роботою. Відповідно й оплата праці була диференційованою. А в результаті, тираж видання сягав 25-28 тисяч примірників; газета аналізувала успіхи й досягнення виробничників, заслужено хвалила раціоналізаторів, а недбайливих соромила в сатиричних добірках. Дієвість критичних виступів у газеті обласне управління по пресі з року в рік оцінювало найвищим балом й благословляло щоквартальне преміювання працівників. Кожен пишався тим, що працює в редакції «Прапор перемоги» - «Панорами». Грошові надходження від передплатників і рекламодавців утворювали самоокупний редакційний бюджет - понад включені й дозволені діючим на той час законодавством витрати. Тож вистачало коштів для затвердження найвищих ставок (чого не могли ініціювати редактори інших газет) і на премії та для стимулювання творчих ініціатив журналістів, а також для друзів газети, причетних до зростання рейтингу й популярності.

Для прикладу, фінансувати шаховий клуб стало не просто традицією, а так би мовити, відповідальним зобов’язанням редактора. На заявку кандидата в майстри спорту із шахів Йосипа Сот-марі та завідуючого відділу листів редакції Миколи Рішка – постійно виділялися гроші на проведення змагань і конкурсів, на придбання літератури, кубків, вимпелів для шахового клубу. З бюджету «Панорами» частково інвестувалися кошти у розвиток окремих спортивних товариств міста і району…

1989 рік. Омолоджений колектив газети “Прапор перемоги” на редакційній планьорці

Недаремно Людвиг Васильович Бучинчик вважався одним з найпрогресивніших лідерів регіональних газет в Україні та удостоївся державних нагород. Запроваджені ним новаторські зміни в організації роботи редакції було визнано республіканською школою передового досвіду. На семінари до Мукачева приїжджали редактори міськ-районних і районних газет з усієї України. В показовій мукачівській редакції побували журналісти з Москви, Чехословаччини, Австрії, Угорщини. А Людвиг Бучинчик ще дивувався, коли йому було присвоєне звання «Заслужений журналіст України», бо переконливо вважав, що він усього-на-всього робить те, що має робити.

Більше того. Коли з настанням перебудови в державі припинили централізоване постачання видань газетним папером, керівники багатьох редакцій запанікували, розгубилися. А редактор «Панорами», не довго розмірковуючи, проаналізував бюджет і прийняв рішення: закупити в Жидачівському целюлозно-паперовому комбінаті 40 тонн – вагон паперу в рулонах! Не зволікаючи, відрядив кмітливого ентузіаста Віктора Дворниченка на перемовини в Жидачів. Уклали угоду, переказали гроші. Й Віктор Васильович повернувся з потрібним товаром.

Чоловічий колектив редакції потрудився, як мовиться, у поті чола, щоб розмістити рулони «про запас» в будинку редакції та на складі Мукачівського комбінату хлібопродуктів. І той факт, що там прийняли папір на збереження – теж свідчення авторитету газети й друкованого слова. Потім ще довго редактори з інших районів зверталися в «Панораму» з проханням продати їм бодай рулон-два паперу. Звісна річ, нікому не відмовляли. Разом з усіма завзято штовхав на вантажівку рулони й завіду-ючий відділу промисловості Михайло Михайлович Бейреш. А він усюди так старався: писав розширені різножанрові матеріали; в газетних архівах збирав й досі збирає факти, думки та образи, щоб згодом об’єднати їх в одне струнке ціле у книжках. Безвідмовний у роботі Михайло Бейреш підставляв плече там, де не кожний зміг би впоратися.

Як завідувач відділу сільського господарства Микола Германович Літковський, який завжди сумлінно виконував редакційні доручення, встигаючи разом з тим розв’язувати побутові проблеми колег і друзів. Від спільних потуг всього колективу редакції – найчастіше був щедрий урожай.

Хоч не весь зібрали вони. Не встигли за часом. А великий відрізок часу для перепідготовки і роздумів, на жаль, їм уже не належав. Очевидно пенсійний вік став на заваді. Для редактора – теж. Йому довелося керувати колективом в нових суспільно політичних умовах: борсаючись у незвичних хвилях мітингів, пікетів, міжкланових розбратів. Не кажучи вже про фінансові потрясіння, економічну нестабільність в державі та інфляцію не тільки коштів, але й духовності. Газета виходила в агресивному середовищі. У нашій країні вживався молодий капіталізм – без правил, норм поведінки, без соціальної відповідальності.

З тих причин і запропонував Людвиг Васильович перейменувати газету «Прапор перемоги» на «Панораму». Цього вимагав час, зміни і настрої в суспільстві. Утім, варто зазначити, що «Панорама» продовжувала розвиватися по-ринковому. На шпальтах газети поєднувалися новинна, інформаційна, розважальна й дитяча зони. Формуючи для місцевого читача гібрид - на чотирьох полосах! – було все: від серйозних виступів і пропаганди здорового способу життя до зображень… напівголих тіток, – що теж, як явище злободенної розкутості, претендувало на розширення кола прихильників газети.

На перших порах вдалося зацікавити читачів ще й змістом реклами: хтось шукав місце роботи, а комусь треба було придбати-збути вживану техніку чи речі. Проте інфляція наступала. Недолугі грошові реформи миттєво не виправляли ситуацію. Поступово «Панорама» скорочувала тираж. А згодом і періодичність виходу. Через обмаль газетної площі окремим журналістам бракувало свободи для реалізації творчого потенціалу. Й вони покинули редакцію, заздалегідь проторувавши стежку в новостворені видання. Іван Васильович Фекете, скажімо, щоб допомогти синові й доньці здобути освіту в престижних вузах, подався на заробітки за кордон. Юрій Федорович Клованич влаштувався редактором газети «Старий замок», Ядвіга Іванівна Балога – кореспондентом в ТРК «М-студіо». А Віктор Васильович Дворниченко створив приватну газету «Мукачево», де невдовзі запропонував роботу досвідченому коректорові «Панорами» Ользі Степанівні Чеховській.

Тим часом в Україні продовжували відбуватися непередбачувані події. Час безжалісно переглядав і скасовував благородні наміри й душевні устремління людей. Більшість не встигала за радикальними змінами в суспільстві. Редактор змушений був скорочувати фонд заробітної плати, а за тим – і працівників. Утім, як переконав час, колективу такого формату, навіть не втрачаючи журналістів, достатньо було протриматися ще рік-два, аби потрапити до свого сегмента й закріпитися там. Проте Людвиг Бучинчик належить до постатей, що звикли покладатися на себе. Й доленосні рішення він волів приймати самостійно, адже всі звикли були до його успішних ініціатив і пропозицій. Вважалося, що редактор має доволі виграшні погляди на інформаційний бізнес. Але не підготував наступника в редакції та чомусь знехтував правом колег заздалегідь знати, кому він довіряє їх долі. Схоже, тут Людвиг Васильович спіткнувся на власних чеснотах. Як не прикро, але «Панорама» втратила і реконструйований власними зусиллями будинок. Очевидно споконвіку так повелося: в часи «шокової терапії», соціальних експериментів, окрім переможців неодмінно є багато і жертв. Так не могло тривати далі. Газеті потрібен був свіжий відчайдушний порив. Необхідно було розв’язувати безліч назрілих і не зовсім зрозумілих для спеціалістів радянського вишколу проблем… А нині «Панорама» за оформленням, дизайном – рівна серед кращих в області. Щодо змістовних читабельних матеріалів у газеті, то тут і новий редактор не задоволений тим, що через нестачу коштів у редакційному бюджеті, іноді вимушений наповнювати сторінки інформацією, за яку замовники заплатили.

І хоч наближається сімдесятиріччя «Прапора перемоги» – «Панорами», Василь Гарагонич не приховує тривоги. А що далі? – непокоїться редактор в ювілейний рік народження газети.