Юрій Чанаді – редактор на тридцять п’ять років

Рівно дев’ять років мені довелося працювати пліч-о-пліч з цією культурною і ввічливою людиною, яку багато хто в місті знає та пізнає. Для журналістики – це немалий період. Можна цілий пуд солі з’їсти. Переконаний: трудилися б із цим визнаним майстром пера разом і далі, але районний редактор «Червоного прапора» Ю. А. Чанаді у день свого шістдесятиріччя згідно поданої заяви пішов на пенсію. Крок солідний, гідний, достойний, тобто зроблено все пристойно та розумно. У цьому плані також виявив чесність і порядність. Загалом на керівному газетному місточку пробув майже тридцять п‘ять літ. Часи були непрості, подеколи складні, але редактор із величчю пройшов усі етапи творчого шляху, який йому доля «розписала». Хоча непослух журналістів за радянської доби серйозно карався. Але слід сказати, що його не розчавили ані хрущовська відлига, ані брежнєвська епоха, ані андроповська течія, ані горбачовські переміни. Тож хочу сказати: мені, як і всім, хто в районці протягом цього часу працював, пощастило, адже я багато корисного, змістовного та позитивного перейняв від свого старшого товариша. Між іншим, наставник не тільки газету на совість редагував, з якою своє життя пов‘язав наприкінці 50-их, але й старанно, із душею та чуйністю виховував молоду зміну. Чимало його учнів стали в майбутньому відомими газетярами, письменниками, публіцистами, громадсько-політичними діячами тощо. Естафету, як знаємо, у 1991 р. своєму молодшому колезі Карлу Товту передав, який на посаді пробув два роки і згодом звільнився. Потім уже інші редактори мінялися. Але газета продовжувала виходити, дожила навіть до роздержавлення, а що буде далі – наразі невідомо. Мені, як і ветерану журналістської ниви Ю. А. Чанаді, це боляче сприймати, але від реалій не відступиш. Пишу ці думки щиро, бо для мене мас-медійне ремесло, як і для кожного, хто кращі роки присвятив цій справі, хто на хліб насущний заробляв у сфері слова, важко уявити, що через подальший розвиток Інтернету на межі зникнення друковані видання. Повставала б із могил журналістська професура Львова чи Києва (Здоровега, Цьох, Прилюк, Москаленко), то одразу від цих новацій знову б і заснула.     

У далекому в часі вісімдесят другому році я навіть не міг подумати, що писатиму щирі, приємні й душевні нотатки з нагоди 85-річчя свого учителя, багаторічного редактора тодішньої районної газети «Червоний прапор» (нині «Вісник Берегівщини») Ю. А. Чанаді. Коли мене скерували на роботу після закінчення факультету журналістики Львівського держуніверситету ім. Івана Франка на районне радіо (воно структурно входило до штату редакції райгазети), керівнику цього часопису йшов тільки 52 рік. Із відомим на Закарпатті газетярем я познайомився дещо раніше – десь за півроку до розподілу, тоді в Берегово взимку приїжджав. А ось ближче ми спізналися, коли нинішній ювіляр влітку оформляв мене на роботу. Саме він дав мені ключі від кабінету районного радіо, зробив перший запис до трудової книжки, допоміг влаштуватися в гуртожиток консервного заводу (пригадую, його дзвінок із цього приводу директору Василю Лендєлу мав ледь не магічну силу). Відтак пішов зі мною у райком партії, де представив тодішньому керівництву Берегівщини (Гаврилу Верешу, Івану Іванчу (на фото він з іменинником і його дружиною восени 2015 р. у Берегові), Віталію Власенку, Володимиру Табаці, Юрію Гецку), бо так вимагала тогочасна практика. Не він її запровадив, тож мав дотримуватися таких правил. Згодом отримав від редактора перші вказівки та завдання: насичувати районний ефір коротенькими інформаціями про соціально-економічне життя, розповідати про культуру, освіту, медицину, відомих людей, не забувати збирати новини з інших сфер і галузей. Звісно, перші свої доробки я відносив редактору та клав на стіл. Якщо треба було, він їх редагував, мені віддавав і я записував для «завтрашньої» ранкової інформаційної передачі. З огляду на те, що районне радіо (як і газета) були двохмовні, всі матеріали я друкував у кількох примірниках, один з яких передавав диктору-колезі Отто Шоберу, тодішньому директору Будинку культури. Він оперативно перекладав угорською і теж «засилав» у ефір. Ось так ми і заприятелювали з цією добродушною людиною, дружба наша міцніла й ми, не зважаючи на вікову різницю, могли навіть разом випиту чашку кави. Начальник мій Ю. А. Чанаді вітав наше товаришування, а мені, 23-річному журналісту-початківцю, підказував теми, підтримував ідеї, спрямував творчі намагання і т. д. Якось на третій тиждень роботи відрядив мене редактор у Бовтрадь, у тамтешній колгосп, де головував Федір Шош. Цілий день ходив із блокнотом і все писав-нотував, про людей якнайбільше інформації добував. А після приїзду з цього колоритного села два репортажі, нарис сотворив, інформацій з десяток на машинці «наклепав» – останні в ефір цілий місяць передав. За це мене, радіокореспондента, керівник на «планерці» похвалив. Відтак доручив написати статтю з нагоди 60-літнього ювілею гранда аграрної сфери з В. Берегів Тіберія Антоника, який 25 років поспіль очолював колгосп. За цей нарис із фото, який був розверстаний на два підвали, теж заслужив подяку. Отримав навіть підвищений гонорар! Цікаво те, що після таких відряджень на села я «розживався» на друзів, із на сьогодні живими контактую дотепер. Взяти, для прикладу, Бертолона Молнара, який тоді у Бовтраді агрономував, або ж Тихомира Калія з тих же Берегів. Він тоді у комсомолі урядував. Скільки про них написав – не порахувати. Благо, що в редакції не шкодували місця для моїх «творінь».

Що іще згадати? Бувало, Юрій Адальбертович запрошував до свого редакторського кабінету, садив мене у крісло навпроти та цікавився, над чим працюю, які маю проблеми, що турбує-хвилює, чи не думаю «зав‘язувати» з холостяцьким життям тощо? Забігаючи наперед, скажу, що він виявився одним із перших, кому я «показав» свою майбутню чарівну дружину Ірину, яка на той час працювала вчителем першої міської десятирічки. Зізнаюся: після знайомства редактор газети схвалив мій вибір і мовив, що чим швидше одружимося, тим скоріше отримаю квартиру. А іще теперішній іменинник Чанаді пообіцяв: на весілля обов‘язково прибуде, затанцює та й підніме келих шампанського за наше щасливе майбуття. О, диво! У перспективі все так сталося, як тоді в цьому службовому кабінеті на вул. Мукачівській «малювалося». Уже тоді я відчув і зрозумів, що Юрій Адальбертович – не тільки творча особистість, адже він редагував одну з кращих у області районну газету, але має громадську вагу, його шанують і поважають. І хоча він не претендував на особливий вплив чи статус, однак до кожного його виступу в газеті, на зборах чи сесіях, нарадах або інших засіданнях районного (і не тільки) масштабу прислухалися й вживали відповідних заходів. Особливо ніколи не прагнув визнавати свою перевагу у судженнях, оцінках, поглядах, однак так чітко та філігранно це робив чи писав, що реакція після його міркувань само собою не припізнювалася. Відомо, що у пікові горбачовські роки перебудови та гласності тираж районної газети сягав понад 17 тисяч екземплярів (на Закарпатті більшим накладом серед міськрайонок друкувалася тільки мукачівська «Перемога» під редагуванням славетного Миколи Дашковського та згодом Людвига Бучинчика), вона була популярною в кожній міській та сільській родині. Найперше її читали прості передплатники, відтак уважно «переглядали» у владних структурах, де не завжди подобалася «поза» видання. Тоді надто критики всі боялися, бо якщо вона звучала, то мав бути резонанс, отже, слід було реагувати. Навіть рубрика на шпальтах така була: «Газета виступила: що зроблено?». Хто забував про цю прописну істину – того потім влада викликала і добряче «маринувала». Нерідко фігуранти критичних публікацій намагалися довести свою невинуватість, правоту, вимагали спростування, але мас-медійний очільник, до його честі, умів аргументувати поведінку газетяра, відстояти точку зору та думку чи позицію автора. Не знаю, це добре чи погано, але «Червоний прапор» жодного разу не був утягнутий у судові процеси. Тим часом з-під пера мас-медійників виходили цікаві та читабельні статті. Приміром, за партійне життя рад у різні часи «відповідали» Микола Горват (згодом власкор парламентського «Голосу України»), покійний на сьогодні Михайло Жбура, а відтак, коли нас місцями поміняли – він став відповідальним секретарем, а я зайняв його попередню «посаду» заступника редактора – ці теми лягли на мої плечі. Згадалося й таке, коли на «розбір» польотів у редакцію завітав перший секретар обкому партії Генріх Бандровський – подібного в історії закарпатської місцевої преси ні доти, ані після не було. Тоді редактор Ю. Чанаді за присутності такого високого гостя дуже гостро, принципово, але виважено й коректно говорив про наявні проблеми в мас-медійному просторі, висловив свої претензії до влади, яка ігнорувала проблеми національних меншин, що згодом лягли в основу якоїсь важливої постанови обласного масштабу. Сумніваюся, що інші газетні редактори могли собі дозволити так вільно, сміливо виказати якусь свою власну думку.

Якщо вже вести мову про тодішній редакційний колектив, то налічував він понад 20 співробітників. Аби всебічно та широко висвітлювати найактуальніші досягнення в економіці, промисловості насамперед, цими питаннями займався Микола Балог, для якого не існувало заборон і тем, в яких би він не розбирався. Асами сільськогосподарського відділу були Ласло Дєрке (нині він мешкає в Угорщині), незабутній Федір Баратей, який щоранку доїжджав аж із Батьова. Старенький уже був, але статті продукував (нерідко від руки), які також читалися з непідкупним інтересом. Обидва писали угорською – перекладами займалися Ірина Балог, Арпад Далмай, Антоніна Балла (остання ще й зараз віддається цій справі). Відділом інформації та листів опікувалася уродженка Берегів, відома поетеса Магда Фюзеші, яка також мешкає за кордоном. Про фотокора Б. Александрова вже писалося, а ще районне життя на шпальтах газети «відображали» Валерій Сонливий, Павло Загрійчук, Василь Кіш, Михайло Цюбик, Іван Петровцій, Микола Рішко та чимало інших виконробів і творців слова. З усіма дуже легко знаходив спільну мову Ю. А. Чанаді, хоча і був принциповим, але дбав, аби ніхто статтею чи фейлетоном не скалічив чиюсь долю. Тобто повагою до особистості переймався понад усе. Дбав також про активність позаштатного активу, без дописів якого не обходиться жодне видання. З першого дня своєї роботи він запровадив щоденні летючки – такі собі п‘ятихвилинки, на яких наводили «марафет» чергового номера, планували, що дати в наступний, а також проектували виходи на увесь тиждень. Такий стиль роботи дисциплінував, контролював колектив, кожен достеменно знав, що має робити або куди поїхати за матеріалом. Тобто «розхолодитися» за кухлем пива чи за столом із децою оковитої можливості було мало. Однак журналісти й тут знаходили щілини, куди й проникали залюбки. Редактор за таке з роботи на перший раз не звільняв, але наганяй давав. Потерпів і вдруге. Але вже на третій раз міг так мораль прочитати, що прогульник або любитель випити не знав, куди себе дівати. Щоправда, окрику, лихого слова з вуст редактора я не чув ані разу. У цьому суть його інтелігентності! А ще у написанні статей вимагав обов‘язкове дотримання принципів географії. Тобто не обмежуватися новинами міста, але й околиці не забувати, про віддалені села писати. Словом, редакційна машина «Нива» (спершу жовтого, відтак червоного кольору) завжди була в русі, водій Степан Крайник якщо не в дорозі чи по району день із кореспондентами коротав, то неодмінно дівчатам-друкаркам, коректорам компліменти дарував. Саме він їздив за новою автомашиною аж у місто Кременчук, що в Полтавській області. Її редакції дали після того, коли на Берегівщині перебував секретар ЦК Компартії України та голова її Комісії з питань міжнаціональних відносин Юрій Єльченко. Його супроводжував другий секретар обкому партії Павло Федикович. У залі, де проходили велелюдні збори, виступив і редактор, який скаржився на старі редакційні «колеса». А через три тижні телеграма з Києва: їдьте і забирайте нове авто. За наявності водія воно б служило редакції й нині, але стоїть «на приколі».

Ось так «прослужив» районній газеті Ю. А. Чанаді майже тридцять п‘ять літ. Усього 26 років мав, коли його призначили на цю високу ідеологічну посаду. Сповна пізнав редакційні будні та свята. Останніх було мало, але траплялися. Дочекався спершу 50-літнього ювілею, далі накотилося 60-річчя, а потім поїхало-пішло: 70, 75, 80 і тепер славних 85! Звісно, друзів, приятелів, колег із 1931 року ставало дедалі менше, а зараз і взагалі ця шеренга зміліла. Ровесників у місті можна на пальцях однієї руки порахувати. Не стало вірних соратників Юлія Керенія, Гаврила Вереша, Василя Шепи, Гейзи Сабада, Василя Ваша, Георгія Гонака, Василя Овсака, Омеляна Квака, Олександри Богоявленської, Юрія Гецка, але живуть, слава Богу, Володимир Табака, Олексій Логойда, Іван Іванчо, Василь Науменко та інші. Вони, даючи характеристику своєму однодумцю, завжди наголошували: Чанаді не любить похвальних слів, він байдужий до різного роду восхвалянь, епітетів, здравиць. Дехто навіть радив не писати оди з нагоди його вісімдесятип‘ятиліття. Бо настільки скромний і порядний, що може навіть образитися. А оце не є ода, це просто штрихи-спогади. Зрештою, нехай так – переживу. Але знатиму, що хоч раз у житті про свого першого редактора добрі слова написав. Для газети. Бо десятиліттями писав він, а тепер про нього. Зробив би статтю ще об‘ємнішу, бо фактажу – хоч відбавляй. Але газетну площу не розсунеш – і так майже ціла сторінка «набігла». Тож зі святом вас, шановний мій навчителю. З роси та води, Юрію Адальбертовичу! Здоров‘я вам і сімейних гараздів!