Незабутній театральний фестиваль

На площі перед будинком Мукачівського драматичного театру  відбувалося дещо незвичне дійство, яке  зацікавило, а когось і збентежило  тривожною загадковістю.  Належало присутнім пильно спостерігати  за  розвитком сценарію,  щоб зрозуміти.  Адже  інформацію  було закладено  навіть у сценічних костюмах  та декораціях; зміст передавався  багатозначною мовчанкою,  поставою, гримасами акторів,  а ще  – танцями, зітханнями і риданнями. Утім, посприяв і музичний супровід: звуки оркестру лунали,  мов фрази, – сповнені відчаю, спраги життя, устремління до миру, радощів і  до  краси. Недаремно кажуть,  що музика – це мова без слів. Разом з тим,  кожен  актор  по-своєму  дивував присутніх.  В цілковитій гармонії  з удаваним оркестром  виконував роль  диригента Петро Коваленко.  А  власне режисера  видовища правдиво зобразив Рудольф  Ланьо. Відрадно, що  на  імпровізованій  сцені під відкритим небом, – неперевершеною  в танцях була народна артистка України Лідія Пирогова. У її рухах переважали  вишукані  па, їй вдавалися сповнені чарівної грації  фігури.  В оточенні  танцюючих акторка  викликала пошану  до себе.

Гостя Мукачева Ольга, лікар за фахом, так  прокоментувала мистецькі вправи  на вулиці:

– Долаючи труднощі,  наполегливо  пробиваючись  крізь терни  складних  обставин  і тривожних  подій,  людина  хоче бути щасливою,  навіть серед  руїн…

Отак, в дусі часу, відбулося  відкриття ХУІІІ Міжнародного  театрального   фестивалю етнічних  театрів національних меншин України та  Закарпатського  регіону. Приємно, що  за участі  колишнього керівника Закарпатського обласного  театру драми і комедії,  заслуженого діяча мистецтв України  Юрія Степановича Шутюка.  А поруч був  новообраний директор Мукачівського  драматичного  театру , заслужений працівник культури України Юрій Федорович Глеба – давній  друг і  шанувальник театру в Мукачеві.  Схоже,  ведеться  йому нелегко.  Бо крім  вирішення  невідкладних  господарських проблем, йому належить  осягнути міру таланту  кожного актора і полюбити його,  бо інакше не здобути  прихильності митця.

Після  дещо  приголомшливого виступу під осяяним призахідним  сонцем небом, присутніх запросили  до глядацької зали, де вже зі звичної сцени:  привітно, весело й мотивуюче  актори  розважали публіку. А далі була вистава  за  твором  Джеральда  Віблейраса «Вітер шумить в тополях».  Героїчну комедію  відтворювали на сцені троє акторів Національного академічного театру  російської  драми  ім. Лесі  Українки. Як відомо, театром у Києві керує  народний артист України,  академік Михайло Резнікович.  Вистава «Вітер шумить в тополях»  була,  в певній  мірі,  продовженням  дійства  на вулиці. Біль,  страждання, розпука  і  відчай – все це переживали  виконавці ролей  на сцені.  Гнітюча тривога  опанувала глядачів. Й коли вже  більшість у залі принишкла, осунулася  під тягарем  зображуваних митцями  фактів  із життя, – отоді, як  гімн перемоги,  наче  несподівана веселка в небі – так  раптове піднесення пожвавило настрій та дії акторів, а відтак і глядачів!  Безнадію  перемагає  мета,  нею вже тішаться. Біль і відчай  тануть як віск над вогнем.  На сцені – троє колишніх військових офіцерів, скалічених війною фізично  та  вражених психологічно  умовами, в  яких їх  залишено доживати.  Відкинуті здоровим суспільством,  як  виявилося, обдаровані ще й мистецькими талантами  чоловіки, – як порятунок,  відкрили для себе спільну мрію: вони збираються в похід, сподіваючись таким  чином  звільнитися  від  мук  сумління  незатребуваних  людей. Й тут організм одного із них  не  витримує напливу  радісних емоцій:  він помирає  з усмішкою  на вустах.  Невже побачив  те,  про що  мріяв,  опинився там,  куди  так  прагнув? 

А двоє його друзів не захотіли  вирушати  без нього.  Вони й надалі  втішаються  бронзовою скульптурою пса на терасі,  а  ще – задивляються  на тополі, які  шелестять  верхівками  на недосяжній для  людини в інвалідному візку відстані.

Очевидно глядачам  нелегко було  вибратися з полону вражень від талановитої  гри акторів з Києва. Бо  й  по закінченні вистави  дехто  все ще  бачив  перед собою героїв п’єси.  Через те  й  аплодувала  вдячна  публіка  підбадьорливо,  ніби заохочувала  акторів не відмовлятися від мети,  здійснити мрію.  Така вона – магія  театру.

Наступного  вечора на сцені  вирувало життя  в  трагікомедії Марії Ладо «Дуже  проста історія»  –  режисер  постановки  Вероніки  Тищук.  Відтворення побутових ситуацій, буденних сільських турбот відбувалося  напрочуд  жваво.  Різні образи,  суперечливі характери  людей  і тварин,  розмаїття сценічних костюмів. Не кажучи вже про те, що дійові особи  -  відомі мукачівські актори.  Як от, народна артистка України  Лідія Пирогова  –  в ролі мудрої лошиці, яка багато бачила  і  знає,  тож  і  здогадується про  все швидше  від свині чи  корови. Образ господині, матері  Дашеньки, відтворювала на сцені заслужена артистка України Галина Кутасевич.  Заможного  хазяїна  і батька  Дашеньки  зіграв  провідний актор театру  Петро Коваленко .  Прудкого пса  на  ім’я  Крепиш – зобразив  Рудольф Ланьо, який повсякчас захоплює публіку силою свого таланту,  витонченістю  у вияві почуттів  героя. А тут потрібно  бути  псом –  він  став  ним. Рудольфа  Ланьо, як і Станіслава  Овдєєнка,  давно  полюбили глядачі, визнали їх талановитими  митцями,  відданими трудівниками сцени. В залі сміються,  плачуть  і хвилюються,  спостерігаючи за  їхньою  грою. Недаремно  ж кажуть, якщо мистецтво  справжнє,  воно  має  колосальний  вплив  на людей, зцілює зранену душу  і пробуджує  її до життя. У виставі «Дуже проста історія» Станіславу Овдєєнку дісталася роль безпорадного батька,  недбалого  хазяїна, який пиячить -  відколи повернувся  з війни в Афганістані. А тут ще й дружина  померла.  Глядачі  потай  витирали  сльози,  дивлячись на нього, слухаючи його.

Та все ж, недалекоглядно  і  безвідповідально пропагувати  зі сцени,  мов  Ангелом  стає свиня, а також  п’яниця, до того ж – він  самогубець . Бо це вже, як  мовиться,  від лукавого.

Хоча основну ідею твору  примадонна театру Лідія Пирогова пояснила так:

–  Виставою «Дуже проста історія»  ми наголошуємо, мовляв, людям інколи годилося б повчитися  від  тварин  згуртованості, вірності й доброзичливості…

На сцені  Лідія Володимирівна  весь  час була в  образі мудрої лошиці.  Уся її постать виказувала здивування чи збентеження, образу чи згоду з іншими тваринами у хліві. Коли свиня насварила лошицю,  та відвернулася  углиб стійла, щоб  поплакати, і зсутулена  її спина  виказувала  душевний  біль. Переможена літами й відкинута прогресом, лошиця страждає. Й через те  легко погоджується померти  заради щасливого материнства  хазяйської дочки  Дашеньки. Проте ніхто не  наважується вистрелити в лошицю.

В ролі потішної мрійниці  свині  дотепно  і цікаво  виступила Крістіна  Мочані. А  розважливу корову, що  невдовзі  має  отелитися, зворушливо зобразила  Катерина Дунай.  Симпатію  публіки  викликала юна  закохана пара:  Дашеньку  зіграла Вероніка  Тищук  (молодша),  образ Альоші  переконливо відтворив  Валентин Тютюнник.  А от бешкетника  півня цікаво  зіграв  Павло Пригожецький.  Павло в театрі  недавно.  На мукачівський  сцені ще  не  встиг створити щось геніальне.  Але  його роль півня у виставі «Дуже проста історія» переконала, що  він може стати знаменитим.  Утім,  зайняті у виставі актори  були  природніми у своїх ролях ще й завдяки  старань і майстерності  декоратора  та художниці  по костюмах.

Дуже  сподобалися  публіці  й інші  вистави, що за програмою  ХУІІІ  Міжнародного фестивалю «ЕТНО-ДІА - СФЕРА»  демонструвалися зі сцени Мукачівського  драматичного  театру. Очевидно  глядачі  ще  довго перебуватимуть під  враженнями  від гри кращих акторів Національного  академічного українського  театру ім. Марії  Заньковецької:  було запропоновано  комедію  Міро  Гаврана «Чоловік моєї дружини». А  драмою  Богдана Мельничука та Лілі  Костишин  «Перерваний  політ» – присутніх у залі  зворушили актори Львівського  академічного  обласного музично-драматичного  театру ім. Юрія Дрогобича.  Національний  академічний  драматичний театр  ім. Івана Франка порадував публіку  інсценізацією роману Ярослава Гашека «Швейк». А  між тим  мукачівські актори  розчулили  глядачів виставою  за твором  Федеріка Гарсія Лорки  «Дім Бернарди Альби».  Отак, упродовж кількох  чарівних  вечорів вирував  у Мукачеві  незабутній театральний  фестиваль,  – збагачуючи  присутніх  знаннями,  інформацією,  почуттями,  наділяючи  позитивними емоціями, мотивуючи  дружбою  та  бажанням  об’єднуватися,  берегти  мир і  творити добро.