Думки

Творити епоху нелегко
0

Греба Василь 6 серпня 09:29 3731

Помиляються ті, хто думає, часом і впродовж років, що бути журналістом легко і почесно, – пиши собі, тебе друкують, слухають, поважають і... можеш підняти бурю, котра надовго викине будь-кого за борт.

Тяжкий хліб у справжнього журналіста, який «три доби не спав, ішов заради декількох рядків у газеті». Нелегке життя, напружене, а деколи й смертельно небезпечне (скількох убили олігархи й політикани, щоб самим залишитися в тіні), але, як це знає кожна душа, не поменшало чесних журналістів ні на Україні, ні в світі, вони невтомно борються за життя людей, не зраджують, не здаються.

Я – журналіст з університетською журналістською освітою, а вже потім – письменник, перу якого належить не одна повість чи роман. У газетах, зокрема, в колишній «Прапор перемоги», потім її перейменували на «Панораму», був літпрацівником, завідуючим відділом, відповідальним секретарем, заступником редактора більш як півстоліття, й і стільки ж – членом журналістської організації в Мукачеві, й можу сказати немало праведного про «Панораму», яка нині виходить під № 10000! Тим більше, що вона міцно живе на цьому світі з 1945 року.

Багато часу. Більше семи десятиліть.

Й це вже історія, епоха. Ще не повна, але епоха. Як і в державі, у редакції вона була нелегкою, і скоро не буде легкою, передусім тому, що це творча робота. Для людей. Робота, яка вимагає від журналіста чесності, правди, громадянської мужності, здібностей, таланту. Так, погоджуюся з багатьма: чимало редакцій і кадрів у редакціях, що створені на брудні гроші, й робота їхня брехлива. Та журналісти «Прапора перемоги» – «Панорами» впродовж більш як сімдесяти років, за які створювали 10 000 номерів, переважно були з людьми. Звичайно, вони служили тій системі, в якій жили разом із своїм народом, але, як і народ, залишалися людьми і продовжують жити людьми.

У першому ряду – Михайло Бейреш, Іван Фекете, Дмитро Меренич, Микола Літковський, Віктор Дворниченко, Василь Греба, Микола Рішко; у другому ряду – Людвиг Бучинчик, Маргарита Меденці, Емілія Волченко, Михайло Дашковський, Сільвія Гелетей, Ольга Чеховська

В архіві редакції можна взяти будь-який з 10000 номерів і побачити, як творилася історія Мукачева і всіх сіл Мукачівщини, а, було, в хрущовські часи, й кількох приєднаних до нас районів Закарпаття. І цю історію відтворювали засоби преси Мукачева і району. Зрозуміло, всіх за більш як сімдесят років не назвати – їх багато. Перший номер «Прапора перемоги» вийшов 7 грудня 1945 року. Це був рік перемоги над фашизмом, розгорталася відбудова народного господарства. І, зрозуміло, газетярі про це писали. Першими редакторами були В. П. Герасютин, А. В. Дончак, М. С. Саламатін, Г. Т. Ващук, Н. І. Пучков. У 1965 році прийшов редактором М. М. Дашковський... Найпомітніших люди пам’ятають і знають, бачать у творчості й повсякденному газетярстві. А пам’ятають Василя Лендєла, Августину Родімову, Вадима Дружиніна, Володимира Канделя, Миколу Літковського, Івана Копчу, Віктора Дворниченка, який пізніше очолив газету «Мукачево» й працює дотепер. Тоді ж прийшли в газету Василь Верес, Василь Танчинець, Михайло Лендєл, Віра Юрчук... А настав час державницьких реорганізацій – з мукачівської сильної редакції забрали Вадима Дружиніна й Володимира Канделя в обласні газети, Василь Лендел став редактором «Молоді Закарпаття», подався у те видання і брат Михайло... Прийшов до нас здібний і працьовитий журналіст Леонід Годований, та незабаром його «перехопили» у видавництво «Карпати» в Ужгороді.

Ми виходили тоді чотири рази на тиждень – у вівторок, середу, п’ятницю й суботу, працювали на «шестиденці». Я став відповідальним секретарем редакції і вчився заочно в університеті, на екзаменаційні сесії редактор не відпускав, доводилося кланятися професорам і докторам наук, щоб прийняли заліки й екзамени вдома, в суботу і неділю. Нас було мало, але працювали «до ста потів», без вихідних і відпусток – їздили в господарства, на будови, у школи міста й району, писали статті, кореспонденції, репортажі, нариси, зарисовки, памфлети, фейлетони... Усі газетні жанри були в роботі. А ще в редакцію писали робітничі й сільські кореспонденти, просто читачі. Почали приходити нові журналістські кадри: Людвиг Бучинчик, який закінчив вищу компартійну школу й згодом був призначений редактором газети, Маргарита Меденці, Михайло Бейреш, Микола Рішко, Іван Фекете, Юрій Клованич, Валентина Кравченко, дещо пізніше – Маргарита Лукеча. Прийшов у редакцію і молодий науковець, викладач університету, по суті уже сформований журналіст Василь Гарагонич – він згодом став редактором газети «Панорама», котра поволі, але впевнено почала освоювати все Закарпаття – друкувати матеріали з усіх його широт, частіше стали з’являтися важливі кореспонденції. Правда, штати редакції довелося скоротити, перейти «на госпрозрахунок», не підвищувати зарплат. Василь Гарагонич взяв у коректори – вичитувати сторінки газети батька, педагога Василя Андрійовича. Але видання, хоч не платили гонорару ні собі, ні авторам, робили, як кажуть, читабельним. Молодий Гарагонич продовжив наукову роботу – став професором і доктором. Редактором газети призначив Василя Андрійовича, який швидко і наполегливо оволодів журналістикою, а сам став шеф-редактором.

Час, звичайно, минає. Поповнили редакцію нові люди – Іван Гарагонич, Андрій Слохіняк, Олег Русин, Вікторія Морщук... Пишуть наполегливо, сміливо, по-журналістському, не оминають публіцистики, і читачі це високо поціновують.

Життя не зупиняється, підуть у світ 10001, другий, третій і багато-багато нових номерів, які створять епоху.

0
Редакція сайту не змінює і не редагує авторський текст, процитований на сторінках інтернет-видання «PMG.ua», і не несе відповідальність за висловлені в ньому думки.
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter